Як ви вже могли зауважити, про ті часи я згадую не без деякої ейфорії, причому не лише тому, що тоді мені було 30, а тепер удвічі більше. Однак існують і значно об’єктивніші за мою ейфорію речі. Наприклад, якимось дивом заціліла тодішня періодика.
Переді мною – примірник вивихантської преси: газета з назвою «Ви…Ви…Х. Spezwypusk Профспілкового Вісника», пише Юрій Андрухович для порталу Збруч.
Пародійно-абсурдний характер цього фестивального інформатора унаочнюється з першого погляду, в усьому й відразу – починаючи з гасла «Вся влада нам!» чи заголовка «передової», що прочитується як «Юність звинувачує імперіалізм, або Вивих кличе» (з підзаголовком «Нотатки про НАШІ порядки»).
Далі – умовно поетична сторінка, де вміщено цикл віршів Віктора Неборака «Вона» – включно з «Королевою дебілів» (яка в дещо зміненому написанні «Королева Де Білів (КДБ)» дала назву вивихантському «конкурсу краси»). На цій же сторінці – Ірванцеві «АБсюрДИКИ», «Вивихнутий марш» Тризубого Стаса з передчасно оптимістичним рефреном «А в місті Львові тепер всьо можна…», далі – мініатюра Цибулька «Вивих бродить по Европі», «один з найгеніальніших віршів усіх часів і народів» Юрка Позаяка (всього із двох слів – «лободубі дуболоби») плюс по одному віршеві ще двох учасників поетичної формації «Пропала грамота» – Семена Либоня й Віктора Недоступа.
Читайте також:
До цієї сторінки підверстано і список членів фестивального «Об’єднаного Жюрі» (останнє слово тоді ще писали через ю), де, скажімо, Віктор Морозов означений як «найнещасніший Джульбарс у світі, друг Елвіса Преслі», Сергій Проскурня – як «найголовнолисіший режисер усіх фестивалів», про Гео Ґонґадзе дізнаємося, що він у журі «від Вахтанга Кікабідзе», а про Влодка Кауфмана – що він «натураліше україніше фольксдойч».
Програму фестивалю опубліковано на окремій шпальті під гаслом «Схаменіться, будьте люди, бо Вивих вам буде!» і «підсилено» цитатою з найодіознішого на той час компартійного бонзи (ще й наділеного стійкою репутацією запеклого неосталініста, ворога перестройки і загалом будь-яких ліберальних змін) Єгора Лігачова: «Я думаю, что это из области юмора, который я всячески приветствую».
Читайте:
Там-таки – ще кілька гасел, які виразно перефразовують і пародіюють офіціоз: «Окремий Вивих кожній сім’ї до 2000 року!» (в офіціозі – окреме житло, синдром хронічно не розв’язуваного й безнадійно занедбаного в есесесері квартирного питання), «Вивих належить народові!» (в офіціозі – «Мистецтво належить народові!»), а також «Вивих, Вивих і ще раз Вивих!» (в офіціозі – вислів Леніна «Учитись, учитись і ще раз учитись!»).
А на завершення – «редакційна» нотатка з рішучим відмежуванням: «Вивих є вивих. Однак редакція “Профспілкового Вісника” вважає за потрібне підкреслити, що вона не має жодного відношення до авторів спецвипуску».
Читайте також:
Пародія ставала визначальним стилем епохи. Можливо, саме в такий спосіб на наші терени починав заходити дикий постмодернізм. Цього слова, до речі, я на час того першого «Вивиху» ще жодного разу в житті не чув. Але воно, це слово, вже вирушило в наш бік. Ще трохи – і його стане навіть забагато.
Втім була у Spezwypusk’у й певна цілком серйозна публікація, чи не єдина. Невдовзі вона виявиться дуже особливою саме для мене. На першій шпальті, тобто на відкриття номера, розмістили телефонне інтерв’ю Олеся Пограничного з метром тодішньої (й не тільки) української прози та безумовним авторитетом у царині барокової культури Валерієм Шевчуком. Інтерв’ю називалося «Студентські свята» й мало розкривати глибинну спорідненість «Вивиху» зі спудейськими традиціями часів старої Могилянської академії. Вирішальним для мене став перший абзац, який наведу майже повністю: «Найбільше свято – це свято рекреації. Традиційне щорічне свято бувало іноді після Різдва, тоді виставлялися різдвяні драми. Після Великодня виставлялись великодні драми, і найчастіше у травні (ось воно! – Ю. А.), в кінці учбового року. Це було літературно-мистецьке свято, в якому брали участь не тільки учні, але й викладачі. Вилаштовувались у похідну колону й рушали на гору Щекавицю. Тут читалися вірші, гралася музика, ставилися вистави, діалоги, спеціально до цієї нагоди написані. Організовувались всілякі колективні ігри, зокрема народні: джгут, чушка, довга лоза. Увечері, прикрашені зеленню та квітами, всі поверталися до Академії. Свято тривало цілий день. На закінчення влаштовувалась спільна трапеза».
Читайте також:
Цей опис не міг не інспірувати. Рекреації? Рекреації! Незграбне магічне слово, яке закралося в мене саме на «Вивиху», саме після прочитання того інтерв’ю. Воно загніздилося десь, можливо, в підкірці й не відпускало аж до другої половини вересня, коли я почав писати свій перший роман під такою ж назвою. Тобто назва була ранішою за роман. Назва була словом, і слово було рекреації.
Дякую за нього панові Валерію.
Підсумовуючи той досвід, додам, що наша «фестивальна епоха» мала дві кульмінації: першу – на піку свого піднесення, другу – на початку свого занепаду. Обидві кульмінації звалися «Вивихами». Від першого – рукою подати до Революції на граніті. Власне кажучи, його навіть можна вважати артистичним прологом до неї. Щодо другого все трохи сумніше, хоч якби не він, то й Помаранчева революція 12 років по ньому, мабуть, не виглядала б так оксамитово.
Якщо б у «фестивальної епохи» був єдиний, усереднений і комплексний, герой, то він мав би підстави сказати: «Ми всі вийшли з Вивихів. У них і повернемося, коли проб’є нам годину».
Comments are closed.