Отже, ритуальний помах жезлом відбувся – деякі післяноворічні газети оприлюднили черговий перелік кандидатів на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка. Усе як завжди – держава вкотре виявляє свою турботу про найтонше, про високе, про святе, себто про цю т.зв. сферу культури, про те, що звично (занадто звично, чорт забирай!) називають національною духовністю.
«Будуть премії – буде й пісня», – хочеться перефразувати з цієї нагоди вікопомного афориста-життєлюба, до речі, теж великого недурня щодо всіляких премій, пише Юрій Андрухович на “Збручі”.
Однак побачивши у цьогорічній кумпанії претендентів також своє, чимось-таки симпатичне йому ім’я, автор цих рядків урешті здригнувся: жарти набік! І хоча цілковито здавав собі справу з мізерності (коли не нікчемності) власних шансів на тлі кандидатур і шанованіших, і достойніших, і – головне – старших, та все ж вирішив не покладатися на зигзаги майбутніх кулуарних консенсусів і таємних голосувань. Так виникла його, авторова, заява до відповідного преміювального комітету: «Прошу мою кандидатуру з розгляду зняти… не бажаючи собі такої відзнаки, а державі такого лауреата… дякую всім… вибачте… бувайте».
А тепер і справді – жарти набік, тим більше, ніякі це не жарти. Адже невдовзі до автора дійшло: він мимоволі вдирається у межі чогось настільки сакрального, що від нього раніше чи пізніше зажадають принаймні аргументів. І так постала ця спроба їх формулювання.
Наша культура пригнічена, а влада безкультурна. Щоправда, до серпня-грудня 1991 року свідоме українство мало досить вагомий «відмаз» щодо такого стану речей: колоніальний статус, репресивна машина, філософія «мінімалізму», «тихого непомітного спротиву»… Але ось пішов уже сьомий рік нашого вільного постколоніального польоту, даруйте вимушену, хоч і нічим не виправдану красивість. Сьомий рік – я не знаю, багато це чи мало з погляду вічності. Але я знаю, що наша культура і далі пригнічена, а влада і далі безкультурна. І цьому вже немає «відмазів».
Саме на зіткненні цих двох іпостасей – такої державної влади й такого культурного середовища – й виник десь давно, у не досліджених мною глибинах українського радянського часопростору, феномен Шевченківської премії. Це був проект доволі масштабний, проте від самого початку несамостійний, взорований на всесоюзних ленінсько-сталінських аналогах, зрештою, завдяки їхньому існуванню й дозволений як щось, нижче за рангом і в той же час по-своєму – саме для цієї «провінції NN» – вершинне, пікове. Не смію твердити, ніби все з цією премією було однозначно – швидше навіть навпаки. Довкола неї завжди відбувалася боротьба принаймні двох (насправді двохсот двадцяти двох!) тенденцій. Влада за її допомогою насаджувала власне ієрархізоване бачення «зразково-показової української соціалістичної культури», бачення, до речі, теж неодностайне і по-своєму змінне, залежне від усіляких кремлівських і рідше місцевих ідеологічних «ноу хау». Діячі ж культури, більшою чи меншою мірою таки приречені – самим уже поняттям «культура» – бодай на тихий лукавий спротив режимові, намагалися з її поміччю хоч інколи відзначити що-небудь справді талановите й тим самим засвідчити якусь мінімальну самодостатність і суверенність національного духовного буття.
Таким чином, ця премія завжди була компромісом між примусом і творчістю, інтересами владної верхівки та культурного середовища (при тому, що «культурне середовище» мало ще й свої «владні верхівки» і з ними та їхніми інтересами теж не все було однозначно) – найчастіше однак компромісом програшним, та навіть згубним, для головного і вирішального – творчої чистоти. Бо сказано: сила сильних. І годі вийти переможцем з гри, правила якої диктує твій суперник. Додаймо сюди війну характерів, заздростей, егоїзмів та мегаломаній, незліченні стукацтва, перелюбства, зіткнення кланів – і вміле маніпулювання цими «слабинками» з боку всюдисутніх та всезнаючих кураторів у цивільному. Додаймо ще п’яні сповіді, сльози і шмарклі, вірнопідданчу содомію, перевертання столів на бенкетах, письмові скарги дружин і дітей, анонімки сусідів, мордобої, суїциди, інфаркти… Це шлейф. Це сморід, і він тягнеться, і нічого тут не поробиш.
А якщо тягнеться шлейф, то це, мабуть, знак, ні?
Але я дещо захопився. Забув, що нікому не збирався бути суддею. Мова мала йти виключно про себе самого. Про те, що мені не подобається в цій премії, бо інакше якого біса я тут позерствую (варіант: блюзнірствую)?
Почну з інтермедії. Кілька днів тому ми з поетом Ярославом Довганом здійснювали черговий контрольний обхід вечірнього міста. За тоталітарних часів цей обряд називався водінням кози, як називається він тепер, не знаю. В одній із теплих місцинок ми замовили собі по якійсь там восьмій каві. Ярослав був уже в тому стані, коли всіх починає зі мною знайомити, вважаючи, ніби завдяки цьому до нас будуть прихильніше ставитися. Цього разу він надумав ощасливити бармена, котрий дивився на нас дещо з-під брів. «Прошу познайомитися, – сказав барменові Ярослав, – це мій кум Юрко Андрухович!» Повідомлення (як найчастіше буває в таких випадках) швидше за все не справило аніякісінького сенсаційного враження. Рятуючи ситуацію, Ярослав вирішив додати: «Між іншим, цього року його висунули на Шевченківську премію». І, витримавши паузу, поставив ефектну крапку: «Але він відмовляється». Бармен саме подав на стійку першу з наших двох кав. «Подумаєш, велике діло, – знизав плечима. – Мене теж на неї висували. У вісімдесят четвертому. Архітектурний проект, пішохідна зона в центрі міста». По цих словах подав другу каву і зайнявся своїми справами.
«Благословенний той край, де бармени…» – хотілось мені почати оду чи щось подібне, якусь еклогу, наприклад, бо в такому вже був я стані…
Мені не подобається в цій премії те, що вона державна. Це, звичайно, не тому, що я, скажімо, якийсь підстрелений анархіст-бомбометальник і саме існування держави вважаю хронічним (чи якимось хтонічним) злом. Навпаки. Держава для мене – не стільки абстракція, скільки щось вельми конкретне, сьогоднішнє, зі своїм конкретним сьогоднішнім станом і виглядом. І цей вигляд не дозволяє мені отримувати від цієї держави премію.
Цей вигляд, що його й досі для самозаспокоєння так зручно йменувати «перехідним станом» («вічно перехідним» чи як?), ця дедалі гуснуча люмпенізація, це дедалі нахабніюче тупориле (із Шевченка запозичую!) чиновництво, повсюдне торжество совка з безкінечно немитою «колгоспністю», цей африканський вибір, цей брак волі до ставання собою, це меншання України в Україні. На такому тлі отримувати державну відзнаку?
Це так, ніби стати спільником. Або принаймні закрити очі на те, що тебе обманюють. Хочеш бути лохом – будь ним. Візьми свої крихти з розкраденої комори, схили голову з вдячністю: таки визнали!.. Назавтра ти вже прокинешся кастратом – лагідним і млявим, обласканим, купленим. Я бачив таких, кого не зламали табори, але до невпізнанності приборкала, немов аж розчавила ця премія. Нині вони сумирні, мов голуби. Може, так виглядає мудрість? Може, це примиреність так виглядає?
Здається, так виглядають жертви офіціозу. Бо, крім усього іншого, ця премія вміє накласти свій непробивний шар мертвотного офіціозного гриму. Навісити письменникові генеральські лампаси та інші вторинні ознаки прирученості й використаності. Але я не мрію ходити з медалями. Можливо, колись я збожеволію, тоді ходитиму – з орденами, медалями, дзвіночками. Поки що ж мені добре й так – пишу собі безвідповідально і що хочу, навіть з «рускім матом» та суцільними збоченнями. До речі, навіщо цій премії ще й такий лауреат, «батько духовної отрути»?
Можливо, колись (ах, це наше нав’язле в зубах «можливо, колись»!) прийдуть багаті фундатори і позасновують престижні та чисті премії. Настільки чисті, наскільки чисті фундатори, піддамо їх відразу сумніву. Але це будуть принаймні не державні премії. А тим часом серед усіх існуючих в Україні «літнагород» я з цілковитою довірою ставлюся лише до Премії Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року», якої, на жаль, отримати ніколи не зможу, позаяк є одним із тих, хто її вигадав і присуджує.
Щодо Шевченківської, то посмію приєднатись до окремих спостерігачів, які вважають, що її востаннє і в усіх номінаціях слід присудити самому Т. Г. Шевченкові (посмертно), після чого нарешті закрити цю – як би м’якше висловитись – історію хвороби.
16. 01. 1998
[«День», 20.01.1998]
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.