Скільки в Україні може бути сіл із такою назвою? Тисячі? У трудовому таборі «Michaіlowka», створеному за спільним рішенням німецької та румунської окупаційної влади на теренах теперішнього Гайсинського району Вінницької області, утримували сотні буковинських, зокрема й чернівецьких євреїв. Їхнім смертельним трудовим акордом було дорожнє будівництво – прокладання т. зв. Durchgangstrasse IV, що мала тягнутися до Кавказу. Фактично це був табір смерті, але в ньому вбивали не газом, а безнадійно тяжкою, непосильною працею. Батьки Пауля Целана Лео і Фрітці також там загинули. Загинули Целанова тітка, її чоловік та донька Зельма Меербаум-Айзінґер, авторка поетичного альбому з 57 сповнених чуттєвої ніжності й зосередженої контемпляції віршів, які свідчать про безумовну обдарованість і натякають на ранню втрату ще одного поетичного генія.
Про це ви прочитаєте в кожному із джерел, бо це так і є. Про що ви не прочитаєте – це про мій зв’язок із тими місцями, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Коли завершилися мої пів року в садгірській учебці, я отримав дальше службове призначення – до маленької військової частини, захованої в лісах поблизу містечка Гайсин. «Уяви собі, – написав я згодом у “Таємниці”, – такий примерхлий листопадовий ліс, 12 кеме від містечка, бетонна дорога, по якій ніколи ніщо не їздить. І врешті ти опиняєшся там, де відтепер тобі сидіти рік: глухий лісовий закут, якісь дерев’яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутині і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше – романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії».
І саме Михайлівкою звалося найближче до нашого розташування село! Якісь півтора-два кілометри, не більше. Мені здається, що не більше, бо вислані нами по люту михайлівську самогонку гінці-салабони поверталися з наповненими й від того пузатими гумовими грілками не пізніш як за пів години.
І з огляду на те, що, попри тисячі Михайлівок по всій Україні, в околицях Гайсина іншої Михайлівки нема й ніколи не було, це та сама, «целанівська» Михайлівка! А згадувані в мене дерев’яні хатини й незрозумілі прибудови до них, які слугували нам казармами, – чи не залишки того самого трудового табору «Michailowka», колишні табірні бараки? Бо як же інакше? І чому б радянській армії не загосподарити весь той об’єкт, покинутий попередніми господарниками з СС?
Виходить, що вся моя півторарічна служба – чи то символічно, чи радше випадково – несла на собі такий от целанівський акцент чи краще сказати – просувалася за целанівським маршрутом, про який я тоді нітрохи не здогадувався: спершу я пів року провмирав у Садгорі, тобто в місці, де мама Пауля прийшла на світ, а потім ще рік – там, де вона цей світ покинула. Точніше, там, де її виштовхнули з цього світу у смерть.
Недавно в одному з есеїв сучасної української поетки я прочитав, що «слово “Україна” Целан вживає, здається, лише коли хоче натякнути на Вінничину, на місцевість біля Гайсина, поблизу Південного Бугу, де в організованому нацистами робочому таборі загинули його батьки».
Іншими словами, – тут я дозволю собі деяке перебільшення (на жаль, небезпідставне) – целанівська Михайлівка дорівнює целанівській Україні.
Михайлівка – місце на земній кулі, що породило весь пізніший целанівський смертоцентризм, усю його універсальну фугу смерті – тьмяну і щодо німецької мови субверсивно-єретичну.
Саме німецька мова, не лише «мова вбивць», але й мова-вбивця, подарувала Целанові можливість означувати суїцид як Freitod. Українською цю етимологію (дослівно – «вільна смерть») варто розтлумачити ширшим словосполученням. Наприклад, смерть із власного вільного вибору.
Целан від цього вибору втікав як міг: Бухарест, Відень, Париж. Але його Михайлівка йшла за ним. Целана від неї лікували, рятували, витягували з неї щосили, з ним зав’язували й розривали стосунки, його зраджували й покидали, а відтак знову знаходили.
Йому йшов 50-й рік, коли «фрайтод» остаточно схилив його на свій бік, де вже чекали батьки, Зельма, Зельмині батьки, і покликав з моста Мірабо у Сену, яка, цілком можливо, тої миті назвалась йому Летою.
Comments are closed.