Року 1676-го султан Османської Порти Мехмед IV звернувся до автономного Війська Запорозького з листом, суттю якого стало запрошення (чи радше вимога) стати його підлеглими. Нічого екзотичного в цьому жесті не було: протягом усієї своєї дотодішньої історії козаки неодноразово виступали на боці турків проти поляків, як і на боці поляків проти турків. Тому султан і закликав їх під свою високу руку. Можливо, щоб раз і назавжди вирішити «козацьке питання».
Наслідком цього історичного епізоду двісті тридцять із гаком років по тому став один із найрепрезентативніших віршів нової французької (а відтак і світової) поезії, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Однак «Відповіді запорозьких козаків султанові Константинополя» Ґійома Аполлінера як поетичного факту не відбулося б, коли б не інше першоджерело – леґендарна відповідь козаків султанові. Навколо її мотивів Аполлінер і розіграв свій 15-рядковий шедевр. До речі, у своїх містифікаторських пошуках власного родоводу (кого лиш не називав він предками!) Аполлінер часом згадував і запорозьких козаків. Тобто бували такі хвилини, коли він вважав себе не лише прямим нащадком Наполеона, Римського Папи чи найбагатшого з єврейських банкірів світу, але й, скажімо, кошового отамана Сірка.
Іншими словами – Ґійома Аполлінера часом тягнуло в бік південних українських степів. Його «Каліграми» можна вважати продовженням фігурних віршів ченця Іоанна Величковського – найбільшого футуриста доби українського бароко.
Але назад до козаків.
У своїй відповіді султанові, датованій тим-таки 1676 роком, ці відчайдухи і, з дозволу сказати, лицарі степу відкинули будь-яку, навіть формальну, шанобливість і писали начебто таке:
Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Люципера секретар! Який ти в чорта лицар, що голою сракою їжака не вб’єш? Чорт висирає а твоє військо пожирає. Не будеш ти синів християнських під собою мати, твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колісник, єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, і всього світу і підсвіту блазень, самого гаспида внук і нашого хуя крюк, а нашого Бога дурень. Свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, мать твою в’йоб! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць в небі, рік у книзі, а день такий же, як і у вас, поцілуй за те у сраку нас!..
Перед тим, як навести козацького листа, я недаремно вжив слово «начебто». Оригіналу-бо листа не знайдено, існує лише переписана від руки у 1870-ті роки начебто версія переписаної начебто з оригіналу копії з XVIII ст. Втім, оприлюднений наприкінці ХІХ ст. в тодішній Росії «лист» здобув собі чималу популярність завдяки історичній картині Іллі Репіна. Художник працював над нею – увага! – цілих одинадцять років: 1880 – 1891. І недаремно: її незліченні репродукції ось уже другу сотню літ традиційно прикрашають інтер’єри патріотичних українців.
Чи знав Аполлінер картину Репіна? Адже можна припускати, що саме вона стала імпульсом для його «Відповіді». Аполлінер і візуальне мистецтво – нерозривні, хто тільки не писав про його зв’язки з кубізмом.
Але Репін – не Пікассо і не Брак.
Репін – один зі стовпів «передвижницького» реалізму, Аполлінерові естетично радше далекого. Тобто в цьому випадку йдеться не так про естетичний ефект від картини, як про інформаційний. Побачивши її, Аполлінер міг зацікавитись її історичним підґрунтям і розшукати переклад «листа козаків» (своїх далеких предків, гм) однією з доступних йому мов. Текст Аполлінерового вірша не залишає сумніву в тому, що «листа» він справді читав.
Українською мовою поезії Ґійома Аполлінера озвучив Микола Лукаш. 1984 року, коли я повернувся з війська (не запорозького, на жаль, а совітського), у наших книгарнях ще можна було виловити український томик Аполлінера з культової серії «Перлини світової лірики». У тому, що протягом кількох наступних років я писав саме такі вірші, які я тоді писав, цей томик відіграє свою особливу роль.
Микола Лукаш – святий літературного перекладу. Таких, як він, на цій планеті були справді одиниці. Усього він перекладав з 14 мов, бо він їх аж стільки знав. При цьому він виплекав у собі надзвичайно виразну перекладацьку індивідуальність. Він не був аж ніяк «сірим трудівником перекладу» – швидше його зухвалим авантюристом. Його переклади наділені несамовитою притягальністю. Їх дуже хочеться читати друзям уголос. Я ніколи не забуду, як Іздрик читав мені «Бал в опері» Юліана Тувіма в його перекладі. Я також завжди пам’ятатиму, як Віктор Неборак читав мені сторінки з Лукашевого «Дон Кіхота».
Микола Лукаш був благословенням української мови, її вінцем.
І при цьому – життя надголодь, заборона на публікації, політичні цькування. На початку 1970-х Лукаш написав партійному керівництву совітської України листа, в якому просив посадити його до в’язниці замість Івана Дзюби – оскільки той хворіє туберкульозом і живим на волю може не вийти. З цього моменту перекладач потрапляє в аґресивну неласку Системи.
Офіційно виданий 1984 року в популярній книжковій серії Аполлінер, напевно, знаменував деяке пом’якшення – Система знову дозволяла Лукашеві публікуватися. На жаль, до його смерті залишалося не цілих чотири роки.
Лукашів переклад «Відповіді» є конгеніальним: достатньо вільний, якщо йдеться про літеру, і разюче точний – якщо про дух. Хвацький, енергійний і хуліганський – яким і повинен бути.
При цьому дуже цікавий ефект зворотного перекладу. Якщо вірш Аполлінера є французьким віддзеркаленням українського оригіналу («козацького листа»), то переклад Лукаша – віддзеркаленням цього віддзеркалення, українським французького. Залишається мріяти про геніального французького перекладача, який візьметься перекладати французькою український переклад Лукаша. Віддзеркаленням не повинно бути кінця.
Comments are closed.