Погляд

Юрій Андрухович: Наїзусь

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Серед річниць, круглих і не надто, в око впадає й оця: 210 років тому, 24 червня 1812-го, почалася наполеонівська війна з росією. З боку Наполеона це було вторгнення. Це його війська форсували Німан і вийшли на терени російської імперії. Варто зауважити, що нині ці землі в незалежній Литві, тобто росія щодо них була таким же загарбником.

радянський союз також був загарбником Західних України й Білорусі, на терени яких 22 червня 1941 року зайшли війська третього райху, пише Юрій Андрухович для порталу Збруч.

Андрухович новини Івано-Франківська
Юрій Андрухович

До речі. Як близько один від одного в календарі початки обох «вітчизняних» – 24 червня і 22-ге! Астрологи нарадили чи просто початок географічного літа – найкращої для швидких переможних воєн пори? Гадаю, що і те, і те, і ще щось. Але не пригадую, чи роспроп якось уже цю очевидну близькість об’юзав. Мені здається, не міг не.

Так от. Уже на шосту ранку 24 червня 1812 року французи зайняли Ковно.

Читайте: У Франківську Юрій Андрухович та Нікіта Кадан презентували виставку невідомого художника (ФОТО)

А від Ковна (нині Каунас) до Вільна (нині Вільнюс) – просто-таки rzut beretem, як кажуть браття поляки. Тобто так близько, що й беретом докинеш. І цар Александр І перебував якраз у Вільні того самого дня! Тобто якби ті самі передові загони французів продовжили рух від Ковна стрімким марш-кидком до нинішньої столиці Литви, то відразу й арештували б там царя з доброю половиною його двору. Цілком собі тлусті були б заручники, золотий обмінний фонд. І взагалі чим не перемога: обезголовити росію вже протягом першої доби й надалі вирішувати, як це назвати – бліцкриґом чи спеціальною воєнною операцією з визволення народів росії від самодержавного деспотизму.

До теми:

Юрій Андрухович: Сто сім на дванадцять

Але Вільно французькі розтелепи взяли щойно 28-го, коли по цареві з його свитою там і слід вистиг. Утім чого від них вимагати? Це коли дивишся на мапу сучасним поглядом та ще і враховуєш добротний рівень литовських автодоріг, то можуть зародитися фантазії про марш-кидок і бліцкриґ. Насправді ж ідеться про раннє ХІХ сторіччя з його значно скромнішими логістичними можливостями.

Тим часом великий Sire Бонапарт, одержимий ідеєю-фікс (узяти Москву), російській столиці, Петербургові, належного значення не надав і в той бік не рушив. Чому? Якісь пізніші «мітотворці» ще припишуть йому «історичну» фразу: «Якщо я візьму Київ, то я злапаю росію за ноги, якщо заволодію Петербургом, то візьму її за голову. Але зайнявши Москву, я вражу її в самісіньке серце». Щиро кажучи, фраза хоч і помпезна, та цілком неадекватна: Москва на той час була радше не серцем, а кишківником. Або принаймні міхуром, жовчним.

Не може не розчаровувати й підозріле порівняння Києва з ногами. Київ – «ноги росії»? Дурнішої метафори навіть не уявити.

Але назад до Наполеона. Проіґнорувавши «голову», він таки вибрав «серце». Для росії це стало хоч і ударом, та цілком не смертельним, а для Наполеона – епічною помилкою, до того ж цілком фатальною. Втім логіки в його діях не шукайте: війну проти росії він затіяв із любові до неї. Ціллю Наполеона було не перемогти росію, а «зберегти їй обличчя» і змусити стати його союзницею, щоб разом рушити на завоювання Індії з усіма тамтешніми дивами, алмазами, слонами і мавзолеями. От про що насправді марив корсиканський пройда! Не повалювати царя прийшов Наполеон Бонапарт, а сердечно дружити з ним.

Одним із віддалених наслідків тієї, проваленої через наполеонську русофілію, кампанії став не лише блокбастер Великої Російської Культури «Війна і мир», яким нас напихали щосили у класі восьмому або дев’ятому, від чого в пам’яті на все життя збереглося одне тільки «смотри не перепутай, Кутузов!», а й довгий вірш поета Лермонтова «Бородіно», який ми мусили геть увесь вивчити наїзусь у класі так четвертому або п’ятому.

Особисто ж для мене на цьому кляте Бородіно не скінчилося. Коли вчитель музики і співів селекціонував і мене до шкільного хору хлопчиків (знаю, звучить по-збоченськи), то першою піснею, якою той-таки вчитель вимучував нас протягом довгих репетиційних годин багато днів поспіль, стала знову ж таки пісня «Бородіно» (слова М. Ю. Лермонтова, музика народна). В останньому (що музика народна) я тепер сильно сумніваюся. Хіба що народність у неї не русская, а прусская. От лиш послухайте собі цей абсолютно пруський маршовий мелос, від якого й Гітлер би заплакав.

Читайте також:

Юрій Андрухович: Тверді знаки

І з цим вокальним номером наш хор опинився поза конкуренцією, вигравши не один міжшкільний, міжміський, міжобласний ітеде учнівський огляд.

Ех, уявіть собі лишень цих кілька десятків малих галичан, які змушені не просто напружено співати, але й наповнювати той вимушений, вимуштруваний по-пруському спів фонемами чужої, іншої, такої непіддатливої мови! Виходило щось ніби «скажика, ґ’яґ’я, вітьнєдаром… масква спальоооооо… масква спальонная пажаром…» ну й тому подібне.

Ніяк не згадаю, що ми робили з рядками «Полковник наш рожден был хватом // Слуга царю, отец солдатам». Ніхто не знав, що таке «хватом». Старшаки співали навмисне  «палковнік наш раждьон вухатим». Царя, безумовно, там бути не могло: совітська влада за цим пильнувала. Тобто ніякого «слуги царя». Думаю, що «палковнік наш» у тій версії був «герой войны, отец солдатам».

Найцікавіше, що цей куплет виявлявся останнім. Тобто наш номер закінчувався рядком «Он спит в земле сырой». Мабуть, у цьому й полягала версія (насправді – диверсія) нашого вчителя музики: покласти навіки вуханя-полковника в сиру землю. Й на цьому амінь, кода, завмирання дириґентської палички, зависання її, секундна тиша.

А потім – бурхливі тривалі оплески всіх: від конкурсантів з інших шкіл до високих інспекторів з міськ- чи навіть облвно. Всім було нестерпно радісно, що той полковник нарешті вгомонився і «спит в земле сырой».

У Грицька Чубая приблизно про те саме є коротенький прекрасний вірш, який починається рядками: «Ще так недавно й так уже давно // Стояв осінній день на видноколі // І я хлоп’ятком вірш “Бородіно” // Учив напам’ять за селом у полі», а закінчується: «Ще так недавно й так уже давно… // …Мій син напам’ять вчить “Бородіно”».

І слава Богу, що син його сина ніякого «Бородіно» вже вчити напам’ять не буде.

Читайте: “Повстань, народе мій”: Андрухович та Франківський театр розповіли історію вкраденої пісні (ВІДЕО)

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні