Російська державна машина, російська система сьогодні має свої конкретні прізвища та обличчя. Але насправді це дуже тривала в історичному аспекті «культура» вбивств, «культура» масових злочинів. Це традиція, яка не починається десь у минулому сторіччі, а тягнеться у глибини московської державності. Можливо, навіть не до спаленого Меншиковим Батурина, а ще далі, ще глибше — можливо, до знищеного Андрієм Боголюбським Києва.
Ми весь час спостерігаємо цю агресію, цю ненависть північно-східного народу до нашого. І це багато в чому замішано на елементарній заздрості. На тому, що в нас усе краще, що ми красивіші, талановитіші, добріші і так далі. Можна вибудовувати цілий ряд якихось, з дозволу сказати, мотивів, які й породили оцю антикультуру нищення, тотального плюндрування, випалювання будь-якого прояву життя, каже Юрій Андрухович в ефірі Радіо НВ.
Розмірковуючи про те, чому ми навіть після того, як отримали нашу незалежність у 1991 році, так не хотіли бачити цю частину нашої історії, треба передусім говорити про те, що це було суворо заборонене знання. Радянська влада до своїх останніх днів робила все для того, щоб блокувати цю інформацію. Для людей, які наважувалися її поширювати, все закінчувалося кримінальною відповідальністю за наклеп, за паплюження радянської влади — аж до пізніх 80-х, коли проголошені з Москви перестройка та гласність набули відповідного розмаху. Тобто люди, які носили в собі це знання, переважно ділилися ним лише в колі найближчих.
В околицях Дем’янового лазу [урочище біля Івано-Франківська, місце масових розстрілів в’язнів з тюрми НКВС в 1939—1941 роках] жили люди, які були свідками цих злочинів, але і протягом 50-тих вони мовчали, і у 60-ті, і у 70-ті.
Про Голодомор, вчинений в 1932—1933 роках, масово заговорили аж тоді, коли за це перестали кримінально переслідувати. І це свідчить лише про те, що тоталітарна радянська машина, репресивна машина ретельно пильнувала та дбала про те, щоб її злочини залишалися витіснені в непам’ять.
Разом з тим, в останні роки існування СРСР у нас, українців, фактично, не було якихось особливих підстав боятися російської агресії. Росія демонструвала стійку тенденцію до того, що вона стає демократичною і буде ще демократичнішою за Україну.
Читайте Юрій Андрухович: Прекрасна росія майбутнього
Ранні 90-ті пройшли під знаком позитивного ставлення до того, що відбувається в Москві, як там реформують країну, як Росія часів Єльцина демонструє свою прозахідність, своє бажання стати частиною демократичного цивілізованого світу, — і їй це навіть, начебто, вдається значно краще, ніж посткомуністичній Україні з її тодішнім президентом-партократом.
Це, безумовно, приспало. В нашому суспільстві не виникало враження, що насправді Росія ще обов’язково буде йти на нас війною. Ця війна, яка мала б вибухнути разом із розпадом СРСР, себто у 1991 році, була відкладена на десятиріччя, і ось, власне кажучи, це відбулося. Але, тоді, в той час ми цього не бачили.
Першим тривожним сигналом був доволі великий електоральний успіх [російського політика Володимира] Жириновського у 1993 році. Думаю, що секретом цієї перемоги — тобто ніяким не секретом насправді — був його агресивний, мілітаристський тон, яким він дуже контрастував із тодішньою партією влади в Росії. Але ми знову ж таки думали: «Господи, ну це такий от виродок, який сигналізує про те, що в Росії є екстремісти, але мейнстрим у них нормальний і все буде добре».
Проте Росія завжди повертається до культури масових злочинів, і це напряму пов’язано із імперською величчю.
Читайте: “Повстань, народе мій”: Андрухович та Франківський театр розповіли історію вкраденої пісні (ВІДЕО)
Без цього інструментарію, цих злочинних, насильницьких засобів Росія в цьому своєму територіальному вимірі просто не має жодних шансів на існування. Без насильства вона неможлива. Насильство, причому масове, та махина, яка його забезпечує, це насправді єдина необхідна передумова для існування цієї колосальної держави. Ми й сьогодні є свідками того, як це працює, коли, скажімо, бачимо неймовірно високі відсотки населення, яке нібито схвалює війну і підтримує її організатора. 70−80% цієї підтримки — це теж ефект велетенського апарату приниження і насильства.
Росія архаїчна, вона апелює лише до минулого, у неї немає жодного проєкту на майбутнє.
Й відповідно, вона багато в чому спирається на інстинкти, рефлекси, на те, що ми називаємо середньовіччям — вживаючи це слово не в значенні періоду історії людства, а як уособлення певних жорстоких, страшних, темних речей.
Проте імперії віджили своє, ми про це говорили в тих же 1990−1991-х роках, і ось вона одна така залишається. І ми весь цей час є свідками її конвульсій. А тепер стали не тільки свідками, а й жертвами, об’єктом цих конвульсій. Бо ця війна, розв’язана проти нас, є нічим іншим, як конвульсіями цієї імперії. І ця війна, на моє глибоке переконання, буде причиною її загибелі — мені здається, що в цьому і призначення України як такої.
Читайте Юрій Андрухович: Про кулі в потилицях
Можливо, тимчасове історичне призначення, і після того, як воно буде виконано, ми подумаємо про наступну національну ідею, але поки що вона в нас виявляється така, що на нас має зламатися і на спробах знищити нас має розпастися і перестати існувати ця імперія.
<…>
І ті жертви, які ми всі нині бачимо, те, як їх багато і яка диявольська різноманітність усіх тих злочинів, що їх чинять росіяни на наших землях — це абсолютно винятковий, унікальний запобіжник від безпам’ятства. Коли ми тепер вживаємо топонім Буча, ми поширюємо його [на інші окуповані території]. На жаль, таких місць багато в Україні, і їх ставатиме більше. І я впевнений, що це все спричинить особливий стан нашої національної пам’яті — тобто ми насправді перестанемо забувати. Ми не забудемо.
Повну версію слухайте у спеціальному ефірі Війна в Україні на Радіо НВ
Читайте Юрій Андрухович: Сурогат
Comments are closed.