Останніми днями я багато слухаю, а точніше, переслуховую. Ці записи мені добре знані, бо я ж їх і робив. Попри те, я час від часу ловлю свій рот на тому, що він незалежно від мене розтягується в усмішці.
А буває, не можу стриматися від сміхового вибуху вголос. Усе ніби вперше, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Що за такі записи? Їх у мене ціла тека під назвою «MP_rozmovy». MP – це МП, тобто назва гурту. Це мої розмови з музикантами «Мертвого півня» під час нашого східно-південного туру з 19-го по 24 червня 2008 року. Є ще київське продовження з Романом Чайкою 3 липня. А також і львівське завершення 30–31-го числа того ж місяця. Разом понад 12 годин розмов, але це з урахуванням ЯрМарків (Ярини й Марка), записаних у Львові 3–4 січня наступного року. Я цілком упевнений щодо дат: їх фіксував диктофон, до якого в мене максимальна довіра.
На той час я задумав книжку – авторизовану біографію «Мертвого півня», викладену в моїх діалогах із усіма причетними. Я й дотепер борюся зі спокусою перетлумачити всю ту мандрівну фонотеку письмом, розшифрувати нерозбірливе – всі шуми, белькотіння і булькання: писалося-бо все на колесах і нерідко під випивку. Отже, відчистити текст від зайвого, там чи тут шліфонути стиль – і видати. Але…
Але що то був за тур? Здається, приводом стала свіжо видана півнівська епка (EP) з моїми (я про тексти) «Кримінальними сонетами». Світлана і Місько вибороли домовленість про презентації в чотирьох клубах чотирьох міст. Мене покликали також – час від часу підтримувати виконання пісень своїми п’ятьма копійками. Я вирішив, що кращої нагоди записати майбутню книжку не буде ще довго. Тепер я можу сміливо виправляти «ще довго» на «більше ніколи». Вчасно я тоді приєднався.
Читайте Юрій Андрухович: В очікуванні твердості
І були в нас Харків, Дніпро, Одеса, а також – вінцем творіння – Донецьк. У тому клубі з веселою назвою «Ґанджубас» усе аж двигтіло від молодої спітнілої енергії. Півні дали чаду. Публіка вдячно шаленіла. Не думаю, що на нас поприходили винятково студент(к)и української філології. Проте було їх там неміряно.
Відразу по тому всьому, вночі, після запаморочливого частування у згаданому «Ґанджубасі», ми якось повантажилися до буса і, хмільні та щасливі, рушили назад на Харків. Тур завершився, назавтра всі розбігалися. Не скажу, що по русифікованих містах: вони якраз лишилися позаду. Але ми все одно розбігалися.
У фільмах на цьому місці пишуть: «Минуло 13 років». Насправді минуло більше.
І от я слухаю Міська Барбару. Тої ночі я записував його. Він і сам це фіксує своїм постконцертним, зворушеним і надтріснутим голосом: «…зараз ми їдемо з Донецька до Харкова, абсолютно дивовижний маршрут для міфологічного “Мертвого (львівського) півня”, нетиповий маршрут, але зараз є 2008 рік…» І так далі.
Я найбільше переслуховую тепер Міська, бо готуюся до концерту. Минулого року, 14 листопада, це мав бути його концерт, і на сцені він мав з’явитись у футболці «Ще по 50». Тільки от той концерт мав бути його, а цей буде для нього. Наступного четверга це буде концерт для нього. Хоча все одно його: у програмі не прозвучить жодної пісні, якої б він не співав.
На концертній афіші використано Міськів портрет роботи Марічки Рубан. Вона знайшла ті пронизливо-сині очі, надзвичайно виразні, і, як тепер може здаватися, зболені. Чи краще вважати їх зачудованими? В будь-якому разі, це він – той, який стільки років стояв десь поруч, хоч фізична відстань між нами бувала з ширину країни.
Читайте Юрій Андрухович: Рукопис, знайдений у Луцьку
Який він, перелік його леґенд?
Найзагальніший ряд, відомий усім, – співак, актор, поет. Один із засновників і багатолітній фронтмен мертвих півнів. Нічний радіоголос незалежного львівського етеру 90-х. Ключова акторська інкарнація в харківському театрі «Арабески». Цей ряд можна продовжувати.
Мій особистий ряд, натомість, не такий очевидний. Місько – той, хто публічно виконав моїх віршів більше за мене. Хто взагалі знав їх напам’ять більше за мене. Хто пригравав мені на сопілці, коли я декламував «Індію» на арені львівського цирку. Хто став лауреатом Премії БуБаБу за найкращий вірш року 1992-го – «Коли ти смієшся». Хто годинами читав уночі на радіо «Московіаду». А найраніше – хто, по-арлекінському тонкий і видовжений, пластичний і світлий, яснів навсібіч зі сцени першого «Вивиху». І йому лише в листопаді мало сповнитися 19, а був, нагадаю, щойно травень.
Нині ж у нас лютий, і скоро концерт – його і для нього.
Тепер я думаю про окремі того концерту спалахи. Наприклад, Тарас Чубай і «Старий сивий пес». Або Каша Сальцова і Віктора Неборака (я знову про текст) «Поцілунок». Мені шалено цікаво, як у «Мандрів» зазвучить «Брат, піва кончілась». Як Христина Соловій заспіває «Я помру від застуди». Якою буде «Госпітальєрка» Сестер Тельнюк (на вірш так само Жадана). Як сам Жадан прочитає для Міська вірші.
Та навіть і Славко Вакарчук з «Ми помрем не в Парижі»! Як це буде? Як дочекатися?
Читайте Юрій Андрухович: Таємне явлення
Хто потрапить і почує наживо, той побуває всередині Незабутнього.
Втім, хоч як би хотів я запросити вас на це дійство до Будинку звукозапису Українського радіо, зала вже, кажуть, повна, і мені залишається втішити вас трансляцією онлайн на фейсбук сторінках Радіо Культура, Радіо Промінь та UA: Культура. Долучайтеся до концерту в його реальному тут-і-тепер.
Тим часом я не перестаю готуватися й переслуховую ті записи. Ми знову в бусі між Донецьком і Харковом, навколо ніч і схід, шум двигуна хоч і заважає розчути все до останнього слова, зате накладається безцінним історичним тлом. Півні (а надто Чайка) не вгомоняться ніяк, пляшка з коньяком час від часу докочовує до нас із Міськом на задніх сидіннях. Я його записую, він розповідає про перші (й пізніші) прекрасні часи. Потім зупинка в полях, двигун затихає, чутно, як відкриваються двері, заходить південна ніч із усіма її зірками, всі голосно вивалюються в неї, а Місько, якому до диктофона найближче, переходить на шепіт: «Підем покурим?..»
