Тіні з минулого
Вони виникають раптово, не питаючи дозволу. Приходять зранку, сідають на фотель і мовчать. Іноді поскрипують дверцятами книжкової шафи та підсовують пожовтілі вирізки з газет. Серед них і мої старі статті. Гортаю вирізки: «Країна казок», «Курдуплики», «Проституція як усесвіт». Остання починається замальовкою нон-фікшн.
Така ось сцена з минулого життя:
«Є такі замацані альбомчики, які дають погортати і не дозволяють брати з собою. У фацета, що показує альбомчик, непереконливо байдужа мармиза, спітніле чоло та бігаючі очі. «Ви дивіться собі, вибирайте», — дозволяє він. Вже на третій сторінці бачиш фотку студентки, яка каже всім, що вчиться у Києві на арт-менеджера. На п’ятій — офіціантки з дешевої кафешки. Ось посміхається колишня дружина приятеля, ось заклично вигинається перед об’єктивом знана богемна тусовщиця, а це лежить на канапі у мегакуцому бікіні постійна завсідниця нічного клубу, де роблять пристойні лонги. Зупиняєш погляд на якомусь фото, і уважний фацет повідомляє, що це професійна модель (брехня) зі Львова (повна брехня) і тому коштує вона аж 400 зелених».
З часу публікації цієї колонки пройшло якихось сім років. Ну, трохи більше. А як усе змінилося, аж страшно. Альбомчиків вже немає, їх замінили кодовані сторінки в мережі. І ключ до райських насолод ви отримаєте не в спітнілого від страху таксьора, а від анонімного ввічливого диспетчера, який передзвонить вам чи то з Індії, чи то з Винниці через 30 секунд після того, як електронна потвора злиже з вашого інтернет-рахунку обумовлену суму.
Ну, зрозуміло, не 400 баксів. Таких цін у провінції тепер нема. Навіть в якості позиції для розводу лохів. Усе дорожчає, окрім сексу. Та й не дивно — пропозиція зростає в геометричній прогресії. Й навіть гарячі хлопці з пустель і джунглів не здатні перекрити її своїм щовечірнім попитом.
А якщо не боятися вуличних пригод, то все вийде ще дешевше. І в гривнях. І без понтів та інших залишків фольклорної гідності.
Тепер, після кількох історій з відеошантажем, мало хто з сановитих мужів користується саунами. Навіть мисливські будиночки втратили свій самітницький шарм. Зате у промзонах і приміських селах з’явилися «чорні хостели». Зручна штука, хоча й ніяка в сенсі романтики. Та й яка там романтика? Бабло перемогло зло і разом з ним усе, що складніше за фігуру з трьох пальців. Це я про дулю.
До речі, долі тих дівчат-жіночок з фотоальбому склалися цілком позитивно. Та, яка вдавала з себе арт-менеджерку, вийшла заміж, перебралася до столиці й тепер катає там на камрі. Здається, колекціонує концептуальний живопис кінця минулого століття. Тобто, таки має справу з «артом».
Колишня дружина приятеля живе в Манчестері й не бідує. Богемна тусовщиця роками мандрує Європою, а завсідниця нічного клубу рушила до бізнесу й, подейкують, має там перспективу. Лонги, до речі, у Франківську спаскудились, особливо «дейзі». Що стосується «моделі зі Львову», то вона тепер титулована італійська землевласниця. І на камрі дивиться як алкаш на мале пиво. Згадані офіціантки мешкають в особняках, бавлять спадкоємців контрабандистів і, певно, з ностальгією згадують бурхливу молодість, проведену між «наливайкою» і сауною у погризеному грибком підвалі.
Тим часом з купи старих вирізок випадає щось кумедне. Вже не моя стаття, а про мене. Якийсь вуйко написав її років 12 тому й без зайвих комплексів підписався прізвищем римського цезаря. І в тій статті назвав мене «чортячим хвостом» і, чомусь, «авгуром». Ото, скажу вам, були часи. Не встигнеш заявитися, як на тебе вже написали пасквіль. Тепер таких простих, як дошка, писарчуків не зустрінеш. Якщо й пишуть, то лише доноси. І пліткують за спиною. А відтак мило посміхаються тобі в обличчя.
Тому й кажу: все дорожчає, окрім веселої вправи — туди-сюди.
Володимир Єшкілєв
