Новобудови не лише псують міський ландшафт. Вони ще й витісняють з міста повільну смерть. Особливу неквапну смерть, що причаїлася в цеглі старих будинків. Вона є донькою тріщин, розламів, їржі, стертості. А ще сестрою старіння містян.
В якомусь зі своїх вимірів смерть є пам’яттю міста. Кожного міста. І Вічного Риму і нашого обласного центру, пише Володимир Єшкілєв у Репортері. Вона не припиняє міського буття, радше є його «світлим занепадом», його золотими сутінками, його шляхетною охороною. Вона протистоїть пустій бадьорості існування. Протистоїть гомонові базарів, нападам весільної музики, презентаційним скетчам та нестерпній цікавості краєзнавців. Якщо цієї «пам’ятливої смерті» не стане зовсім, місто перестане бути Містом.
Існує вислів, що його приписують Епікуру: «Поки людина є, смерті немає, а коли є смерть, немає людини». Отже, ми наче й не повинні зустрічатися зі смертю. Навіть з її архітектурною формою. Ми повинні пізнавати одне одного лише на дипломатичній відстані. Скажімо, за допомогою читання. Читання міста як книги. Скажімо, як Книги Відстаней.
Здається, лише давні метрополії набувають завершеної «книжної» форми. Фортечні укріплення середмість – немов тверді обкладинки фоліантів, парки і сквери – вставні кольорові гравюри (перекладені кованим плетивом огорож), собори – гранітні застібки, помережані вітражами.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про пласку землю і пилососів-душителів
Мішель Бютор зауважував: «Перші великі міста народилися одночасно з виникненням писемності. Й так вийшло зовсім не тому, що там, де накопичувався текст, збиралося багато народу, а навпаки, текст складався саме у певному місці, там, де люди влаштовувалися йому слугувати, погоджувалися виконувати його примхи. Штаб-квартира кожної влади – не в ставці воєначальника або першосвященика, а там, де є архів».
За довгі століття з містами трапляється різне. Іноді місто перезріває оповідальні форми і стає ковчегом. Тоді воно бажає особливого змісту: власних поетів, привидів, геніїв, бестій, оргій, університетів, салонів, маніяків, футбольних клубів… Всьому цьому місто-ковчег обіцяє рятунок від потопу. Від потоку часу. Обіцяє тривалість і спокій. Й не виконує своїх обіцянок.
Зокрема й тому, що не всі ковчеги є рятівними… Від особливого змісту в Книзі Відстаней залишається либонь археологія. Вона хижо й безжально вгризається у міський ґрунт й досягає найдавнішого культурного шару, намацує зародок міста. У сміттєвих залишках котрого замість текстових тіней – невиразний відбиток давнього шахрайства.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про глядацьке нетерпіння
З нього важко зробити свідка. Він розповідає про первісний гріх міста забутими мовами з дивовижними наголосами та неможливими звуками при закінченнях речень. Розповідає щось про відібрані в громад землі, про невиконані королівські обіцянки, про закопане золото, про зради й знову про смерть.
Час лине, свіжі гріхи накладаються на давно забуті, нові генерації «переповідають» міста новими словами. Перейменовують вулиці й перепризначують – під аптеки, магазини та літні кав’ярні – старі споруди та мури. Вони дописують до Книги Відстаней свої глави і розділи з назвами великих торгових центрів та дрібних забігайлівок. Для цього вони використовують не чорнила й не графітовий пил, а тонни, тисячі тонн цегли, бетону, пластику й склопакетів.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про настрій і повідомлення
Найсвіжіші міські «тексти» навдивовижу склопакетні. Себто, на перший погляд, прозорі. Й ми не маємо чим зарадити цій затупілій прозорості. Нам не вдається крізь усю цю прозорість побачити ані пам’яті, ані смерті. Жодних письмен Книги Відстаней. Ми лише бачимо в ній наші кумедно перекручені відображення. Адже, правду кажучи, ми – мийники вікон, а не майстри вітражів.
Comments are closed.