Переглядаю антологію, впорядковану Антіном Мухарським з назвою «Національна ідея модерної України. Раз-за-разом перечіпаюся через фразу: «Мілітаризація українського суспільства є необхідністю».
З одного боку, в цьому присутня рація. Суспільство, яке чверть століття прискорено (якщо не сказати: брутально) роззброювали та пацифікували, в умовах війни повинне наростити оборонну складову. Тут не до дискусії. З іншого – чи повинно це нарощення супроводжуватися мілітаризацією суспільного життя? Тим більше в тій безкомпромісній та довготривалій формі, яку маніфестують деякі з авторів згаданої антології.
Мілітаризація є перш за все перерозподілом першочерговості завдань і коштів. Усе відсувається на другий план, окрім оборонних програм та підготовки суспільного життя до війни. В тому числі стратегічні цілі суспільства на десятиліття. Серед іншого, на другий план переставляють культуру. Особливо ті її складові, котрі не вписуються у строї гібридної війни.
Історія не знає прикладів, коли мілітаризація супроводжувалася культурним розвитком. Зате подає нам безліч прикладів протилежного. Від Спарти і давнього Риму до країн Варшавського пакту і двох Корей. Мілітаризоване суспільство втрачає (іноді – виштовхує) митців та інтелектуалів, впадає у провінційну одномірність. Адже для культурної еліти є принциповим зберігати за собою можливість окремої думки, що не співпадає з штабною.
Хтось скаже: ну й хрін з ними, тими інтелектуалами, а тим більше митцями. Тут, мовляв, мова йде про виживання, а наявність культурної «сметанки» – те ознака ситих і безпечних громад. Хтось інший згадає сера Вінстона Черчілля, що йому дивом вдавалося не скорочувати «культурні» статті британського бюджету під час Другої світової. Але все це не про нас.
Для України пріоритетний розвиток культури – така ж умова виживання, як оснащення армії. Без нього не досягнути критичної умови перемоги – українізації великих міст Сходу і Півдня. Навіть такі «лайт-мегаполіси» як Харків, Одесу чи Дніпро за жодних обставин культурно не прихилити за допомогою дешевих (у всіх значеннях) проектів на зразок «правильних» етнічних фестивалів, пропагандистської ТБ-халтури та формального зміщення освітніх акцентів.
А для дорогих проектів потрібна та сама незалежна, сита й гонорова культурна еліта, державна підтримка котрої, як виглядає, не вигідна «партії війни». А тим гостріше – тим, хто стоїть за нею і кому мілітаризація вкрай бажана для зміцнення контролю над суспільством та збільшення грошових потоків у непрозорих руслах оборонної сфери.
На Львівському форумі видавців було багато розмов на цю тему. Дехто з моїх візаві казав: «Держава вже розвернулася до культурних потреб, фільми знімають». Ну й все таке інше. Я було почав пояснювати, що ніякого розвороту насправді не відбулося, хіба що замість голої владної дупи культура нині має щастя спостерігати веселі орнаменти на ясновельможних труселях. Але співрозмовники не зрозуміли. Погодилися лише, що з тими фільмами не все о’кей.
Як би там не було, але де стріляють гармати – музи мовчать. Можливо, більш доросле суспільство знайшло б якісь компроміси між гарматами і музами. Радше – змастило б такі компроміси жирним баблом. Але це знов не про нас. Тут і в кращі часи культурі пропонувалося квітнути при голодному шлунку. А тепер кон’юнктурники, в перервах між фестивалями та запоями, виконують старі танці з шаблями. Відтак щиро радіють копійчаним гонорарам. З кожним виконанням публіки в них меншає. Але ж музи мовчать і порожнечу хтось має заповнювати.
