До влади можна ставитися в різний спосіб. Можна байдуже, перепитуючи, хто там тепер президент і чи є в уряді міністр у справах псів і котів. Можна, мітингуючи проти свавілля ментів, одночасно бачити себе у снах в поліцейській формі. Можна жити махновщиною, відкидаючи кожне насилля над особистістю. Можна навіть любити владу за приємну посмішку на білборді.
Владі все це щиро по барабану. Вона живе своїм самобутнім життям. І діє, перетворюючи невидимі оком впливи та відношення на те, що не лише бачиш, але й за що перечіплюєшся на кожному кроці. Але є таке, до чого влада ніколи не була байдужою. Це легітимність. Себто суспільна згода на те, що влада утримує повноваження на законних засадах.
В давні часи влада отримувала легітимність від вищих сил, тому тоді цінувалися шамани і священники. Пізніше в Європі та США джерелом легітимності назвали народ. Вірніше, ту його «цензову» частину, яка регулярно платить податки і володіє нерухомістю. Таке владу не влаштовувало, бо виборці вимагали від неї правильного розподілу отриманих через податки грошей. І підкупити цензових виборців не дуже й то виходило.
У ХХ столітті влада знайшла спосіб обійти цю проблему. Виборче право дали всім громадянам. Свідомі виборці-ґазди розчинилися в загальній масі, перед якою поставили телевізор, а на вухо пообіцяли «гречку». Тепер результати виборів залежать переважно від кількості грошей та вправності політтехнологів.
В Україні влада спочатку намагалася виконувати протоколи легітимності. А відтак все пішло шкереберть. Тепер сперечаються, коли саме верхівка знахабніла настільки, що почала пиляти під собою сук. Деякі кажуть, що під час виборів 1999 року фальсифікації вперше повністю спотворили результати голосування. Інші згадують січень 2000, коли більшість Ради була переформатована в силовий спосіб.
Але майже всі сходяться на тому, що ключовою подією у цьому процесі стали президентські вибори 2004 року, коли в трьох турах голосували і люди, і привиди, і мертві, і ненароджені. Вердикт Верховного суду про третій тур голосування увінчав цю піраміду плебейської безхребетності політичної та суддівської еліт. І не важливо, чи направду все вирішили 30 зелених мільйонів Березовського, чи було щось інше.
Напевне, сильно перебільшують, коли твердять, що саме від того дня (3 грудня 2004 року) почала випаровуватися суспільна згода щодо легітимності існуючої системи правління. Але щось у цьому є. Нещодавно згадав, як тоді, напередодні нового 2005 року, зустрів професора, який у вісімдесяті викладав мені та іншим студентам істфаку історію давніх часів.
Він прокоментував вердикт ВС так: «Вони самі ще не розуміють, які процеси запустили». Професор відчув у відверто неправовому рішенні суддів тектонічний зсув, такого собі «раннього предтечу» політичних землетрусів. Можливо, передбачив й наші непевні часи, коли слово «легітимний» асоціюється переважно з біглим Януковичем і викликає в людей посмішки. Часи, коли вже пізно клеїти розбиті глечики, а треба знов місити глину.
А ще я згадав слова іншого історика — французького.
«Людовик XVI, — писав той, — перестав бути королем не тоді, коли його стратили, не тоді, коли його скинули з престолу, й навіть не тоді, коли він начепив на себе червоний ковпак, піднесений йому санкюлотами. Він перестав бути королем того фатального дня, коли пішки прийшов до Національних зборів».
