З віком зростає спокуса побудувати місто. Не з каменю і цегли. Місто снів, місячне місто з вулицями спогадів. Населити його добрими привидами і повільно, смакуючи кожний провулок і кожну вулицю, розбудовувати до кінця життя.
Тоді, сподіваєшся, кінець життя стане лише виходом з міста. Такою собі степовою сонячною дорогою. На якій не зустріти жодного нічного клоуна.
Вульгарнішає навколишнє, відповідно густішають цементуючі фантазії. Спокуса стає майже нестерпною. Дистанції і мандри не рятують від неї. Адже хтось уже залишив по собі міста своїх снів – Трою, Ітаку, Макондо, Камалу… Своє обличчя, вплетене у найпростіший з можливих лабіринтів – середмістя, сіті. Ці блукаючі міста назавше припнуті до літературних лоцій і культурних ресурсів. Їх вивчають, ними блукають чужинці. Зайди відколупують від мурів цеглинки слів і кераміку знаків. Позаяк усі ці Кадати і Санта-Марії – міста граматичні. Беззахисні. Їх легко розібрати на будівельне сміття. На порох окремих слів. Зрештою, так і робиться.
Читайте також: Володимир Єшкілєв: Про що мовчать експерти
За спокусою власного граматичного міста накреслюються більші спокуси. Граматичні країни, граматичний всесвіт. Влада граматики неозора. «Граматика панує над царями», – писав Мольєр. Абетки і словосполучення сильніші за держави. Вони, можливо, сильніші навіть за імена ангелів, але це така таємниця, якої не можна повідомляти загалові. Адже у натовпі завжди знайдеться хтось талановитий і використає необачну обмовку. Перепланує вулиці міста снів для повстань, барикад та іншого присмеркового безглуздя. Й занапастить мури твоїх дієслів. Так колись Гайдеґґер перепланував Гельдерліна для декорування своєї філософії. Місто снів треба берегти від талановитих.
Містом снів ти знищуєш місця поразок. Знищуєш одним тільки очікуванням. «Той, хто дивиться на пісковий годинник, може побачити руйнування імперій». Це з Борхеса, але це правда. Якщо навколо тріумфує кольорова сірість, за її пученням краще спостерігати з Кадату. З його граматичних набережних, неприступних для кольорів. Й звідти робити партизанські напади на реальність. В якій кожне кохання наштовхується на «мапи простих мотивацій». На слуг простих мотивацій. На звичайних заздрісних нікчем.
До теми Володимир Єшкілєв: Про самобутність брехні
Граматика в якомусь її межовому і напруженому прояві може стати релігією, зв’язком з Богом. Адже корені мови заглиблені в маґію, у шаманські камлання, у протистояння давнього зла й ще древнішої тайни неозлоблення. Можна зійти у підземелля міста снів і намацати ці корені. Вони давніші за людство, вони виростають зі звуків, котрими перегукувалися ящури. Корені граматики переживуть наше згасання і занепад усіх придуманих міст.
Років десять тому інший будівничий намагався пояснити мені, що поки в людині не вмер давній звір, вона не зможе стати досконалим архітектором. Я міркував над цим застереженням і не забороняв моїм звіриськам блукати вулицями мого міста. Тепер я вже знаю: час вбиває тіло і звірів тіла. Колись настане день смерті звірів і посвяти у досконалі архітектори. І ще, можливо, лишиться дещиця часу для «граматики монархів», якій не буде заважати сила живої матерії. Сила, що змушує залишати книгу і шукати молодого красивого тіла для підтвердження власного існування. Пристрасті остаточно стануть літературою і всі помсти повернуться до мене, як відпущені на прогулянку пси. Ширше: як відпущені на прогулянку міста. Тут виникає таке місто, віддано крутить хвостом і каже: «Гав!».
Можливо, граматика панує над царями тільки тому, що навіть царям властиво старіти і вмирати?
Comments are closed.