Перші кроки весняної погоди кожного року вмикають теплі регістри пам’яті. Знімають з петель часу запахи, барви і звуки, які зимою емігрують кудись до внутрішнього півдня. Джазові композиції мешкають у звуковому секторі.
Думаю, що це асоціативне. Тепліє — значить на часі джазовий фестиваль у Києві. Значить невдовзі у Театрі оперети зберуться старі знайомі і друзі і всі ми знову будемо святкувати джаз.
Трошки антикварна (але від того й ностальгійна) назва фестивалю — «Єдність» — повертає до епохи, коли багато чого було на «-сть» — кафе «Юність», фестиваль «Молодість», літературна секція «Парость» і таке інше.
Ще кілька хвиль переназивання усього сущого, й ці назви остаточно вкриються патиною неповертальності. А джаз буде повертатися знов і знов. Тому що він нам потрібний, він лікує від провінційності. Для нас це більш ніж актуально. Наш культурний простір хворіє на провінційність. І симптоми цієї хвороби усюди.
Вся ця повторюваність, вторинність та мистецька застрашеність, усе це несприйняття імпровізацій та пошуків тисне та обмежує.
Кажуть, що таким є спадок невідбутого поганства. Але ж і джаз закорінений в язичницьких ритмах Африки. Щось, певне, з ним сталося по дорозі до наших часів. Десь він скинув невблаганну шаманську маску, розірвав жрецьке коло і вдихнув повітря свободи.
І ось кожної весни його ритми підхоплюють мене і розморожують стежки імпровізацій. Спалахують сонячними відблисками, блукають аквамариновими березневими тінями. В цих ритмах виникають нові історії, накреслюються характери та обличчя персонажів, набрякають кольорами та смислами сюжетні вузли. Джаз лягає переді мною, як незайманий лист паперу, як біле поле непочатого вордівського файлу.
Він швидкий і прозорий, він вечірній як свято і нічний як любовна обіцянка. В ньому сонце висушує музику від непевності, та підносить її над канонами і правилами. В джазі немає правил. Він ворожий догматам, як птах — клітці. Він показую нам безмежність і заплутує кванти реальності у казки і фантазії.
Він ніколи не ходить, як старий професор. Він завжди підстрибує і танцює, в нього легкі ноги. Він вчить тому, що традиція не повинна бути занудною і обтяжливою, що новому треба вибачати його веселе вторгнення у повсякденність.
В джазі немає страху перед брамою нового світу. Він завжди впевнений, що за нею світлий простір, розкритий до самого обрію, що над тим простором високе небо, а хмари величні, як лінкори парусних часів.
Джаз найкраще звучить на березі. Не важливо, чи це берег моря, чи простої річки. Тому тепер він так чисто лягає на мій весняний настрій. На ритми подорожей і пригод. Адже ми знову на порозі великих змін і майбутнє вже прочинило стулки воріт, впустивши в наше життя вібрації далекого горизонту.
Ми ще чіпляємося за старе і звичне. Тримаємося твердого берега. Ми ще не впевнені, чи знайдеться у новому світі місце для нашої самобутності. Але джаз не знає цих сумнівів. Він впевнений, що все буде добре. І захоплений його стихією, я залишаю темряву за спиною.
Володимир Єшкілєв
