В теперішньому горизонтальному світі скучно жити. Там, де якість буття визначається не правом бути собою, а правом на кредит, неминуче виникає дефіцит двох речей: таємниці і здивування. Простим звичайним людям рано чи пізно набридає безкінечна гра в рекомбінації. Як голодні хліба, вони починають вимагати чогось «справжнього». Вони прагнуть вертикалі, яснооких месій і янгольських співів, чутних на тверезу голову.
Можете вирвати собі все волосся на голові, але ви ніколи не доведете масам, що «справжнє» існує лише там, де Санта пасе небритих оленів. Через деякий час люди махнуть на вас і ваші мудрі пояснення та підуть слухати того кривомордого афериста, котрому пощастить здивувати їх або ж переконати, що він володіє таємницею.
Людям притаманно прагнути правди чи чогось подібного на правду. Великим пророкам і великим політикам минулого вдавалося або насправді поглиблювати зміст, або ж створювати якісну та довготривалу ілюзію такого поглиблення. Власне, тому вони й залишилися в історії великими.
Та нинішня шелупонь, якій впала в руки влада над світом, не має ані знань, ані харизми, щоби бути великими. Тепер це очевидно. Більше того, є підозра, що правителі світу «по факту» й не напружуються на велич. Їм по барабану вся філософія влади. Їм достатньо корпоративних понтів, лайків у фейсбуці та набору розваг, які вони гарантовано отримують завдяки необмеженому кредиту та фінансовій алхімії центробанків.
Світ чекає на великого ілюзіоніста, на абсолютного майстра фокусів, який запустить свіже яскраве світове шоу. Попередні серіали під назвами «соціальна держава» та «громадянське суспільство» вичерпалися. Деякі спекулянти намагаються змайструвати продовження старого фільму з ковбоями і вождями в етнічному одязі. Але герої Джона Вейна і Гойко Мітіча якось дикувато виглядають в епоху смартфонів, безпілотних авто і ракет Ілона Маска.
В принципі, усьому цьому є кінцева альтернатива. Хтось пропонує сказати «не вийшло», підірвати Пальміру, свиснути і стрибнути у раннє середньовіччя. Але така вправа вимагає багато обдарованих на всю голову пасажирів. Дуже багато. Навіть якби зібрати всіх сповідників «шляху предків» і саморобного алкоголю, критичної маси все одно не набереться.
Якщо ніхто не годен здивувати якісним сценарієм, залишається дивуватися духові часу. Він здається іноді не стільки духом, скільки повсюдним смородом. Щось здохло. Щось дуже велике і товсте. Ліваки переконують нас, що це смердить труп класичного зажерливого капіталізму. Праві ж стверджують, що смердять останки фінансової еліти, котра сіла не на ту коняку, впала і переламала собі шию. Також є підозра, що насправді це сморід пожеж, що вже підбираються до місць мешкання «золотого мільярда».
Коли пожежі вирвуться на волю, вогонь не вибиратиме між лівими і правими, багатими і бідними, білими і жовтими. Його не зможуть зупинити стіни. Ані та стіна, яку збудували на Балканах проти мігрантів з Азії, ані та, котрою Трамп сподівається відгородитися від Мексики. Можливо, ситі народи встигнуть збудувати ще дві-три смішні стіни, але вони, кінець кінцем, також не спрацюють.
Хто врятується? Як би не банально це звучало, врятуються ті, хто рятуватиме себе сам, а не молитиметься на високі принципи гуманізму. А ще врятуються мешканці верховин. Горці завжди рятуються, тому що кожна кінцева біда все ж таки більш подібна не на пожежу, а на повінь.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.