23-й Книжковий Форум зібрав у Львові різних людей з різних країв та країн. Знайомства, зустрічі старих знайомих, довгі бесіди на літніх майданчиках та під склепіннями старовинних пивниць за кавою, пивом або й чимось міцнішим. Обличчя спочатку насторожені та напружені, відтак стомлені й відсторонені.
Ще рік тому настрій був іншим, у розмовах домінували прогнози та очікування. Ще рік тому словосполучення «фронтирна цивілізація» не запалювало іронічні посмішки, а божевільні оптимісти не викликали нав’язливого бажання набити їм морди. Проте тепер усе змінилося. Наче тріснула невидима рамка подій і та тріщина пробігла через всі компанії та розмови.
Переді мною сидить мандрівник, якого не часто зустрінеш на заході України. Він смакує темне пиво, мружиться на вересневе сонце, розповідає про свої подорожі. Цікавиться тутешніми подіями, дивується розгардіяшу в політиці, медіа та культурі. Каже, забагато навколо ненависті, всі воюють проти всіх. Що українцям фатально бракує довіри.
Тепер уже моя черга знизувати плечами. Кажу, а звідки ж їй взятися? Дві революції зійшли на пси, месії так здулися, що й у мікроскоп не розгледіти, правдоборці продалися за копійки, а волхви місцевого значення все скиглять та плачуть про зради і травми. Тут уже не про довіру йдеться, а про злиття води й гасіння світла.
Мандрівник повертається до пива і сонця, а за дві хвилини запитує, де ж з цього всього вихід. Так щиро запитує, що сплакатись можна.
Дивлячись для кого вихід, відповідаю, і куди. Тепер, кажу, все залежатиме від мобільності кожного конкретного фацета. За теперішніх кочових часів усе впирається у наявність коняки, кибитки та авантажної вдачі. Якщо революційні інтелектуали напророкували нам ситуацію безупинного прикордоння та цивілізаційного сирітства, то варто бути борзими сиротами. Знахабніти й не вестися на дешеві пропозиції. І не треба нам довіри. От не треба і все. Начхати на дипломатію, обкласти усіх матюками, надутися й полетіти.
Не в цій ситуації, хитає головою мандрівник, не в цій ситуації. Й куди ж летіти?
В майбутнє, кажу. Інших векторів не передбачено.
Тут мій співрозмовник знімає з себе маску відстороненого спостерігача. Він червоніє, підвищує голос, каже, що в майбутнє не літають, майбутнє будують. Що це кропітка багаторічна праця, базована на усвідомленні корпоративної відповідальності та на перехресній соціальній взаємозалежності. А ще він каже про те, що суспільство заражене популізмом і пошуком простих рішень, що воно наступає на одні й ті ж рискалі і що як би ті рискалі не називалися – «діоксін андрійович», «мучениця надя» чи якось інакше – а рано чи пізно бите ними чоло трісне.
Я киваю і не намагаюся припинити його монолог. Зрештою, навіть мандрівній людині треба спустити пару. Та й не зрозуміє він моїх аргументів. Не зрозуміє, що люди епохи пізнього феодалізму не відають ніякої «перехресної соціальної взаємозалежності», що не можна заразити популізмом тих, в кого це спадкова хвороба і що в наше спільне майбутнє можна лише полетіти.
Якщо, звісно, добряче надутися.
Володимир Єшкілєв
