Якщо спробувати докопатися до основ звичайного мислення, то там знайдеться усього кілька опорних принципів. Вони однаково фундаментальні як для примітивів, так і для високочолих інтелектуалів. Вони відтворюються щоденно (якщо не щохвилинно) в наших судженнях, вчинках і тактиках поведінки. Один з тих принципів – ділення всіх сущих на «своїх» та «чужих».
З одного боку, ділення це умовне. Хтось під чужими розуміє лише іншопланетних зубастих монстрів з американського фільму, а хтось – усіх, хто не є з родини. Хтось намагається придумати проміжні позиції між «свій» і «чужий», говорить про «інших», «дальніх». З другого боку, традиційні соціальні конструкції та більшість ідентифікацій побудовані на цьому протиставленні.
Тому завжди є спокуса спекулятивного використання принципу «свій-чужий». На ньому заробляють не лише сектанти і політичні радикали. Кожен більш-менш талановитий від природи маніпулятор здатний згуртувати навколо себе групу, користуючись тим, що хтось шукає «своїх», а хтось інший призначив на ролі «чужих» людей з незвичними зачісками або ж фанатів «неправильного» футбольного клубу. Адже приматам властиво збиратися в зграї.
У теперішній Україні не лише політика, а й побутовий рівень проживають період спекулятивного розмежування. Простіше гуртуватися проти «чужих». Для цього не треба зусиль та розуму. Головне – визначити ворога та переконати кількох простуватих у тому, що він «не свій», що він «збоченець» або ж «проти нас замислив». Ситуація цьому сприяє.
Коли мене запитують, який саме тренд панує тепер у нашій країні, то я не довго думаю над відповіддю. Пануючий тренд – «війна всіх проти всіх». Усі інші теми та проекти хоч-не-хоч вибудовуються навколо цієї централі. Хтось воює з ідеологічних причин, але цих дуже мало. Справжня повсюдна війна йде за місце під сонцем, за гроші і владу. Не конкуренція, а саме війна.
Чому так? Відповідь на поверхні. Конкурувати можна при наявності альтернатив та перспективи. Але на цвинтарі сподівань конкуренція все одно перетворюється на дику бійку без правил, де мова йде не про боротьбу хорошого з кращим, а про знищення всього підозрілого разом з джерелами і могилами того підозрілого. Мова йде про викорінення не лише ворожого, але й «неподібного».
У нас все частіше «неподібне» маркують як чуже. При тому позицію «неподібного» визначає не широкий суспільний дискурс, а лише воля агресивної меншості. У війні всіх проти всіх у цьому є рація. Адже в такій війні будь-які коаліції і союзи хиткі та ненадійні. Краще спертися на вузьке коло однодумців, а ще краще – на родинний клан. Саме клановість, як віковічне прокляття України, нині здобуває нові висоти. На цвинтарі сподівань найвищими та найнадійнішими здаються родові гробниці.
Тому, попри всі застереження та плачі про «невідбуту соборність», у нас відбувається реальна децентралізація. Проте не в тому сенсі, який вкладають у це слово пропагандисти. А в сенсі розмежування цвинтаря безнадії на маленькі цвинтарики, оточені парканами ненависті. На цих цвинтариках «свої» єднаються зі «своїми» не задля прориву у майбутнє, а для комфортного вмирання серед звичного, замацаного та зрозумілого. Ну й заради того, щоб час від часу закидати сміття на чужі цвинтарики. Аби ті знали.
До чого все йде? До майбутньої реорганізації цвинтаря у будівельний майданчик. Який розчистять та розлінують вже справжні чужі. Й навіть не з іншої планети.
Comments are closed.