Слідкуючи за тим, як урядові відкручують набридлу голову в окулярах та прикручують вухату без окулярів, прикольно згадати історію попередніх (часто вже давно забутих) голів. Тих, які тягнули державного воза століття тому, під час інших війн і тієї самої корупції.
Першим у списку опиняється голова Ради народних міністрів УНР Володимир Винниченко. Цей талановитий драматург і мемуарист як державний діяч нічим себе не прославив. Навпаки — провтикав все, що міг, відверто співчуваючи комуністам та вперто не бажаючи йти на союз з Антантою. Відтак цей літератор написав спогади, де облив брудом епохально з ним сущих.
Його наступник Всеволод Голубович, вихідець з духовної касти та ставленик Грушевського, зайняв посаду голови РНМ у 33 роки і запам’ятався сучасникам тим, що впійманий німецькими окупантами на копійчаному рейдерстві (формально ще будучи прем’єром), вів себе на суді дивно, плакав, каявся та отримав два роки в’язниці.
Наступний прем’єр — інженер-технолог Микола Сахно-Устимович — очолював вже гетьманський уряд і титулувався (з 30 квітня 1918 року) в.о. Отамана Ради міністрів Української держави. Займав посаду чотири доби. Незважаючи на колишній пишний титул, узимку 1918-го був банально забитий повстанцями.
Наступником нещасливого технолога був історик і конституційний демократ Микола Василенко (чоловік більш відомої серед істориків Наталії Полонської-Василенко). За кілька місяців прем’єрства нічого видатного не втнув, але й дурниць не наробив. В цілому запам’ятався сучасникам як сановитий і позитивний дядько професорського вигляду.
Наступний голова Федір Лизогуб, нащадок славетного козацького роду, полтавський меценат і земський діяч, оскандалився, оголосивши у серпні 1918-го готовність гетьмана Скоропадського вступити у федерацію з більшовицькою Росією, а його наступник Сергій Гербель (харківський губернатор за доби імперії) завзято торбичив хліб і все-все-все, що погано лежало. Прославився як відвертий саботажник і, врешті-решт, опинився на жирній посаді завгоспа в армії генерала Денікіна.
Перший із прем’єрів Директорії — вчитель російської мови та активний одеський масон Володимир Чехівський — запам’ятався тим, що посилав своїм друзям рятівні записки з пропозицією «не ночувати вдома» і послідовно підтримував Українську автокефальну церкву. У радянському фільмі «Щорс» сталінські пропагандисти зробили з нього карикатурного персонажа, що істерично закликає колег-міністрів у відповідь на наступ більшовицьких загонів на Київ влаштувати всенародний хресний хід. Із тодішніх українських прем’єрів доля Чеховського була чи не найтрагічнішою — у 1937 році його розстріляли у Сандармосі.
Головою наступного — найліберальнішого в історії Директорії — уряду було призначено економіста Сергія Остапенка, який вважався послідовним симпатиком Антанти. Однак і цьому достойному мужеві нічого достойного зробити не вдалося. Кажуть, розвал держави йшов тоді вже такими темпами, що й Наполеон нічим би не зарадив. Наступникові Остапенка — соціал-демократу Борису Мартосу — нумізмати завдячують гарними паперовими гривнями, а його однопартійця прем’єра Ісаака Мазепу історики знають переважно за тритомником «Україна в огні й бурі революції 1917-1921». Останнім із прем’єрів Директорії став бібліотекар В’ячеслав Прокопович, що мав зустріч із Вселенським Патріархом.
Треба визнати, що на тлі більшості з вище згаданих діячів чернівецький юрист Арсеній Яценюк виглядає не останнім — прости Господи! — державотворцем. Принаймні, він не писав мемуарів і не закликав до вступу в федерацію. Хтось нетолерантний скаже: «Ще не вечір». На що ми йому відповімо сакраментальним: чим далі в ліс, тим товщі лизогуби.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.