Кажуть, що кількість та якість магії не залежать від ландшафту. Що в долинах сильних ворожок не менше, аніж на верховині. Мандруючи глибинами Азії, починаєш у цьому сумніватися. Там традиція каже про гору і озеро, необхідні для мешкання Сили. Якщо їх немає, то будують храмову вежу і риють штучну водойму. Нехай невеличку, але достатню для того, щоби віддзеркалити вежу.
Тут відкривається необмежене поле для символічних спекуляцій. Можна згадати про вежу (гору) як втілення чоловічого, а озеро – жіночого. Можна цитувати літераторів, котрі відшліфували до дзеркального блиску образ сивої скелі, яка довгі епохи медитує на непроглядні глибини гірських озер. Можна поетично протиставити плинність води суворій незмінності каміння. Й ще багато такого ж.
А можна згадати Володимира Вернадського, академіка. Того, котрого в нас поминають, де треба й де не треба (й навіть планують помістити його портрет на купюрі), але не читають самих його праць. Засновник Української академії, нагадаю, послідовно займався вивченням кристалів, будував на основі законів кристалографії свою космічну філософію та, врешті-решт, дійшов висновку про присутність у кристалах особливих форм «спрямованого простору».
Відповідно, саме гори – велетенські кристалічні масиви – формують загадкову енергетичну векторність, яку ми називаємо місцями Сили. Чим масштабніші гори, тим потужнішу енергію вони здатні концентрувати. Найвищі на планеті гірські хребти стягуються у Тибетський вузол, прикрашений піднебесними кристалами вершин-восьмитисячників, вкритими крижаними панцирами та сліпучими снігами, що на них не в силі дивитися незахищеним оком.
Саме там знаходиться найпотужніше на планеті місце Сили. Два високогірних озера – світлий Манасаровар і темний Ракшас-тал лежать на пласкогір’ї між двох священних гірських піків – Кайласи (Тісе) та Гурли Мандхати. Десь поряд незрима брама Шамбали.
Туди вже кілька тисячоліть стягуються каравани паломників, туди за відблиском давньої істини відправляються волхви і правителі. Там час застиг, знайшовши для себе зручні форми незмінності. І мало що зрушилося від тієї доби, коли іранський пророк Шенраб ступив на ці береги рясно всіяні різнокольоровими камінцями.
Там серце індоєвропейського всесвіту, для якого Карпати були колись західним форпостом Сили. Адже в незліченних гірських озерах, включно з нашим крихітним Несамовитим, мешкає відблиск досконалого дзеркала Манасаровару, а скельні кристали вібрують у тому ж ритмі, що й циклопічна піраміда Кайласи. В найдавніших карпатських переданнях зберіглась пам’ять про «білу воду і білу гору», що біля них мешкають рахмани, особливі люди, не підвладні часові і спокусам. Ті краї, за легендами, були далеко на Сході. Так далеко, що треба зо три роки, аби дійти.
Добре, що у ХХІ столітті дістатися до Біловоддя можна й швидше. Лише чотири перельоти і три дні автобусом безкінечними гімалайськими шосе. Ну ще візи і дозволи, але то дрібниці. Особливо, якщо згадати: ще сотню років тому мало хто з мешканців Карпатського краю міг дістатися до священних озер і повернутися звідти живим.
А тепер за тиждень ти вже на березі водойми, над якою, згідно з заповітом, розвіяли попіл Махатми Ганді та ще безлічі достойних людей. Сонце ховається за довгастою хмарою. За спиною монастир Чіу, а над озером наче зависає біле громаддя Гурли Мандхати. Безмежний спокій. Й лише кольорові прапорці, що прикрашають ступи-чортени, тріпочуть на холодних вітряних потоках, що стікають з гір.
Місце абсолютної Сили. Тиша. Безчасся. Шенраб ще не перейшов через перевали Каракоруму. Ще не впали давні імперії, і Будда ще не запалив вогнів милосердя у семистах світах. Ще довгі століття до Різдва. Все-все ще попереду.
Comments are closed.