Мав такі три дні у травні. Того року у тих місцях третього травня можна вже було спокійно купатися у доволі нагрітій ріці. Командири відправили мене на своєму броньовику з шофером прибрати сміттєзвалище на березі. Через кілька днів мала приїхати всеохопна перевірка – від бухгалтерії через облаштування побуту і бойової техніки до свинарника і смітника, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Хоч усе було у настільки паскудному стані, що заляпати за кілька днів панораму великого контролю було надзвичайно важко, спеціальну бойову групу все ж запустили на смітник. Стихійне – як тепер кажуть – звалище на березі ріки перед переправою до свинарника. У тому місці причепи відділялися один від одного. Цистерна з продуктовими відходами їхала далі до стаєнки, а усе неїстівне армійське сміття двійко солдатів попросту зсували шуфлями на кам’янистий берег. Добре, що в одному місці.
Коли ми приїхали на аварійну ліквідацію, побачили огидну ділянку, цілком вкриту перегнилими рештками. Пластику тоді було дуже мало, тому сміття повільно розкладалося. Навіть тисячі залізних баньок від консервів переживали різні рівні ерозії. У мене було дуже конкретне завдання – за три дні зробити усю цю парашу непомітною.
Читайте Тарас Прохасько: Сміх людей від звірів відрізняє
Перед тим я закінчив перший рік біологічних студій. Був учасником напівзабороненого природоохоронного руху. Мав свідомість еколога. І тут таке.
Два дні ми з водієм копали і шпортали каменистий беріг.
Один день я стояв під палючим сонцем у мушиному танкý, перекидаючи смердючі рештки до глибокої ями. Боліло все не тільки на обпечених і затруєних поверхнях, але й всередині. Бо ж усі ці рештки хоч і ховалися від ока, але йшли туди, де контакт із підземними водами був найтіснішим.
Пізніше було багато райського і пекельного сміття. Яко греко-католика мене підтримувала теза про чистилище. Про те, що смітники як гріх існують для того, щоби встигнути їх якось перепрацювати. Перенести у інферно, пригладжуючи райські місцинки, позбавлені гріха. У наших горах, у наших ріках, у наших лісах і навіть у верболозах, де празникували родинні пікніки. До того ж сміття стало зовсім іншим. Незнищенним і тисячократним. У певний момент воно – як у Південній Азії – перетворилося на визначальний елемент ландшафтного дизайну. Вибилося з-під лапи етики у флер естетики. З певним ґатунком засмічення стало миловидніше і затишніше, безпечніше.
Читайте Тарас Прохасько: Не знати нащо
Тим часом екологи думають про майбутнє. Вибір між образами майбутнього дуже простий, дихотомічний. Або все у смітті, або чисто не там, де не смітять, а там, де прибирають.
Сміттєві досліди донедавна були цікавими у порівняльній етнографії і антропології. Українці смітили менше, ніж москалі. Але настільки менше, що давало підстави вважати, що у певних виявах українці настільки близькі з москалями, що про це аж страшно-соромно казати.
Москалі попросту відвертіші і нахабніші.
Вони роблять, що роблять, і не потребують ніякого оправдання. Українці добрі тим, що знають, що роблять погано, і можуть спробувати оправдовуватися, чого не зробить жоден москаль.
Якщо подивитися на теперішню українську землю з висоти трохи більшої, ніж бачить людське око, то видно ще і те, що страшна війна, крім усіх інших речей, – це найбільший на континенті відкритий смітник. Тут нема кому дорікнути. Просто так є.
І власне це сміттєвище є нашим майбутнім, за яке воюємо, про яке мріємо, на яке розраховуємо. А доля і всі її вияви і атрибути залежать у значній мірі від того, якою буде стратегія і тактика розчищення.
Читайте Тарас Прохасько: Воно все вже є…
Comments are closed.