Цікаво, в якому стані тепер мій найулюбленіший годинник. Бабця чомусь поклала його у кишеню дзядзевого анцуґа, щоправда, без ланцюжка, коли його хоронили сорок років тому. Мені й тоді здавалося то зайвим, але цілком християнська бабця розважила досить погансько, що хоч щось улюблене має бути віддане небіжчикові, землі, пам’яті і забуттю.
То була якась радянська копія загарбаних німецьких моделей. Ще кишеньковий. Формою подібний на пізніші секундоміри. Передбачалося, що буде на ланцюжку. І буде пришпилений до якоїсь кишеньки у одній із частин чоловічого гарнітуру. Дещо буржуазна версія соціалістичного побуту. Цілком можливо, що такі годинники мали виявляти притишених супротивників комунізму. У дзядзя, який все ж таки пройшов певний вишкіл польової розвідки, а крім того, добре умів шити, місцем для годинника була зроблена власноруч кишенька за поясом. Пояс її прикривав. Пояс він носив завжди, вважаючи його запобіжником росту живота. (Власне тому подаровані люксусові польські шлейки так і лежали у одній з шуфляд не розпакованими), пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Я часто засинав аж тоді – щоправда, перед засинанням бігав кілька годин царинками, а тоді пив молоко – коли дзядзьо прикладав мені до вуха того годинника. Крізь сон я ще дослуховував страшні історії про гоп-стоп, про то, як посеред вулиці урла з перами могла забрати котли, або як львівські спеціалісти витягали вудками такі годинники з крісел коло ліжок через заґратоване вікно партерів і так званих напівпідвалів. А ще він оповідав про різні ґатунки ланцюжків: срібло, нойзільбер, червоне золото, біле золото, платина, мосяж врешті-решт. У нього був мідний. Натомість дуже складне плетиво.
Читайте також: Тарас Прохасько: Ліжкові валки і кавалькади
Поза зацикуванням-зацікуванням, годинник той не був аж так потрібний. Сонця було достатньо. Вікна, верхи, поодинокі дерева і природне відчуття голоду визначали циркадний ритм настільки ж точно, як довколохатні дерева – сезонний. А безпосередній зв’язок з цивілізаційними циклами забезпечували кілька регулярних поїздів, які щоразу стрясали хатою не гірше, ніж будильник, наставлений не за потребою, а заради перебування хоч у якійсь системі координат.
Крім того, був ще один годинник, теж крадений радянський, від оригіналу він відрізнявся силуетом вказівок (так з польської називали стрілки) і кондово рускою пластмасою червоної кнопки перебивання дзвінка. Правдоподібно, «Луч», дещо наближено до румунської латини, дещо зближено до солярного виміру часу. Дзядзьо майстерно звів хронологію у один арт-об’єкт. Будильник (все ж, як за панської Польщі, будзік) стояв на дощинці, прикріпленій перпендикулярно до стіни, а під тою поличкою кріпився уресерівський відривний календар.
Читайте: Тарас Прохасько: Вас золь ес бедойтен…
І вся ця інсталяція – а разом з нею і кишеньковий годинник на мідному ланцюжку у кишеньці за шкіряним паском – очікувала на особливий алярм – передайом сигнал точного времені, у Петропавловске на Камчаткє полноч. Німецькі звички на світський манір. Нафіг нікому не потрібне. Хоч необхідне, як найбільша цінність. Як нагадування про причетність до літочислення взад і вперед. Така собі пунктуальність стосовно проходження етапів запрограмованої і заповідженої дистанції до очікуваного кінця світу. А разом з тим – відривання хвиль, якими можна так-сяк скористатися, аби ще трошечки побути.
Тримали годинник у своїй руці, як віжки від небесного воза. Позирали на нього, ніби торкалися долонею до свого обличчя. Казали як вирок, як доказ, як докір, як дозвіл, як натяк, як перспективу і заборону, що вже квадранс на ту, якої треба, якої не хочеш, якої не мусиш навіть знати, якби не то, що вже за квадрант та, що її не обминеш, не знати навіть нащо.
Читайте також: Тарас Прохасько: Буде хліб, буде й пісня. І навпаки
Та й були ще усякі дзиґарі і дзигарки, які усякі наставляли. А той, який мене перший контентував, може, вже і не накрутиться.
Comments are closed.