Страшенно поталанило Архімедові. Його приватне спостереження над власним тілом, узагальнене у сформульованій на цій основі ідею чи твердження, виявилося універсальним. І не тільки для всіх інших, дуже неподібних за всіма вимірами на Архімеда людей, але взагалі на всі тіла.
У всіх інших випадках – особливо дальших від фізики, а ближчих до психології – узагальнення власного досвіду або експерименту із собою, на собі є ризикованим і сумнівним. Сумнівним, бо ніколи не відомо який відсоток інших людей справді подібний до набору твоїх особливостей, щоби наважитися робити узагальнення. Ризикованим, бо будь-яка вирощена кимсь ідея може і мусить бути болісно сприйнятою іншим, підважуючи його власні приватні спостереження, з яких хочеться зробити універсальний висновок, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Крім того завжди варто пам’ятати про те, що моральність є річчю відносною і у різних культурах, і у різних суспільних групах, і у різні часи. Відповідно мінливою є уявлення про добро і зло, правильність і порядність не тільки поведінки, але й оцінки та суджень.
До того ж існує ще й така вагома річ як больовий поріг, у широкому сенсі цього поняття. Саме він, тобто чутливість, не тільки безпосередньо впливає на інтенсивність переживань, але й певним чином підважує абсолют золотого морального правила всіх часів і культур: роби так, як би ти хотів, щоби робили тобі (не роби того, чого би ти не хотів, щоб робили тобі).
Читайте Тарас Прохасько: Що в тебе?
Через різність цього порогу болю у сприйнятті будь-яких подій чи ситуацій у кожному суспільстві завжди присутні принаймні три типологічні групи (їх, звичайно, більше), які не потрапляють до жодного узагальнення. Це гіперчутливі, котрі отримують глибоку і довічну травму там, де іноді можна і не здогадатися. Також ті, що поза межами болю, котрі сприймають все як належне, цікаве, фатальне, як матеріал для забав розуму, кросвордів і таємниць історії, наукову проблему, шахову задачу. І ті щасливі просвітлені, які перебувають у такій близькості до Божого, що не зважають ні на час, ні на простір, ні на зло, ні на терпіння, ні на тіло, ні на фізику, ні на узагальнення.
Тому я скажу, без жодних узагальнень, хоча з тайним наміром, щоби хоч якесь узагальнення проявилося, про своє спостереження над своєю ж бабцею. Яка, принаймні, не належала до жодної із трьох груп (їх може бути більше), які відразу треба виключити із гіпотези, що переходить у теорію.
Ми з нею про це багато говорили. Вона змогла себе проаналізувати. І от що виявилося.
Читайте Тарас Прохасько: Накладання тіней
Спочатку треба позначити координати. Йдеться про страшні 40-50-ті на Галичині. Вона була і вчителькою, і донькою дрібної буржуазії. Після війни працювала у радянській сільській школі, майно батьків було конфісковане. Потім її арештували, справа розпалася, але вона із сином була вислана на Сибір. Після 1956 року повернулася на Західну Україну, не до втраченого малого дому, але на рідну землю.
З її аналізу я спостеріг, як з часом мінялося її сприйняття того, що відбувалося, що відбулося. Спочатку, як тільки почалися нові часи, переважала певна легковажність, перемішана з екзальтованістю – ну, і що, нове життя, то нове життя, мали вже різне, чи вперше нам вперше, була навіть якась цікавість. Потім прийшла тривога і застресованість, коли стало очевидним, що такого ще не було, і все абсолютно непередбачувано. Їх змінив страх, ляк – що ж далі буде. Наступний етап – жах і відчай. Тюрми, арешти, малий син у дитячому таборі, старий батько на пероні висильної станції, все втрачено, столипінський вагон, місяць в дорозі, смерті на кожному кроці, брутальність і розтоптане життя, реалії сибірського спецпоселенця. Потому була поступова адаптація. Чистий екзистенціалізм. Вижити, облаштуватися, надати виживанню мінімалістичної естетики.
Читайте Тарас Прохасько: Горе переможцям
Ще наприкінці тамтешнього перебування, а особливо у перший період повернення з’явилися нотки патосу, гордості і героїзації – ми це запізнали… ми це перейшли… ми це витримали… це нас загартувало… ми не зломилися… отже, перемогли, ми вижили і повернулися.
Вже згодом, коли патос вичерпався через нову банальність, з’явилося щось, що притаманне тільки людині – іронія, сміх, насмішка, передовсім над собою, але і над обставинами, над плином історії. Вона була готовою до того, щоби подати все, що з нею сталося у країні, де це з нею відбулося, як комедію.
Остання стадія мене особливо здивувала. Правдоподібно це те, що називають мудрістю. Вона згадувала про всі свої легковажності, страхи, жахи, героїзми, комедії з повним прийняттям, яке було дуже близько від ностальгії. Життя було, виявляється, милим. І нема жодного жалю, що воно було саме таким.
Не роблячи ніяких узагальнень, опираючись тільки на бабцю, якої вже нема, роблю для себе висновок, що приблизно так буде і з тими, хто переживе наші хаотичні часи. І думаю – чи не почати сприймати їх відразу як комедію. Бо до мудрості ще далеко.
