Після року з чимось (з копійками, як казали у ті часи) служби у радянській армії я отримав десятиденну відпустку. Треба було багато чого встигнути. У рідному домі був сам з бабцею і кицею з дитинства.
Тож розмовляв з бабцею, бавився з кицею, бродив домом, їв малини. Такі самі, як за день перед мобілізацією, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Одного разу навіть поїхав до Львова. Подивитися виставу щойно створеного театру Курбаса. На виставу не трафив, але артистичну афішу про сад нетанучих скульптур зняв з якоїсь тумби коло етнографічного музею і заховав під фланелеву сорочку, бо так хотів до цього долучитися, що аж.
Між іншим, ледве встиг того літнього ранку на рахівський поїзд. Той їхав до Львова через Франківськ о шостій нуль три. Я збудився – за армійською звичкою біологічного годинника – о шостій. О, курде! Вбрав штани і ту омріяну м’яку картату фланелеву сорочку (то дуже важливі переживання після тривалої уніформи).
Поцьомав дрімотну бабцю, на якій лежала розкрита книжка – «ніч лагідна», за моєю порадою, сказавши, що ввечір буду. Дав киці, яка так і називалася – Киця, бо її сродне ім’я Аґрестинка (її у дитинстві хтось копнув у голову на цвинтарі, де могили голландських офіцерів, які померли у станіславівському таборі, куди німці запроторили усіх старшин війська Нідерландів, через що око стало смарагдовим і голограмним, наче зріз аґрестового плоду) не прижилося, надто багато треба би було знати складних асоціацій. Тай помчав.
До вокзалу приблизно кілометр. Я був дуже задоволений своїм станом. Прибіг туди за дві хвилини. Добре, що про квитки у ті часи не дуже йшлося. Тож вскочив у вагон, де впродовж чотирьох ранкових годин до нашої столиці можна було ще поспати на третій, багажній, полиці. Зате спокійно, без дурнуватих суперечок за кавальчик місця для сидження. Як повертався зі Львова, не можу пам’ятати, бо то було тридцять дев’ять років тому, а після того мав тих повернень ще зо тисячку.
Але найважливішим у тій відпустці був мій друг. Такий, якого більше тяжко собі уявити. Такий, що потім певні міські спостерігачі мислили – чи не коханці ми часом.
Ми проводили день за днем на максимумі того, що можна дати і що можна взяти. Є такі періоди моментів, коли бачиш, що увесь світ – як у якогось Птолемея – крутиться навколо нас. Коли ми розкручуємо той світ на те, аби він випростувався, коли моря, не маючи достатньо проток, переливаються для єднання через вузькі і доступні відрізки суші. У цивілізованих націях такі проблеми вирішуються системою каналів.
В останній вечір відпустки я був у нього вдома. Трішечки випивали люксусових напоїв. Мені, після армійської абстиненції, цього було досить, щоби фантоми життєвих можливостей задомінували над чіткими печатями доступного.
І ще дуже важливий аспект, який потребує коментаря. Я ж був перед військом студентом біології. Почав вивчати закони біосу, які однакові для всіх. Така біологія страшенно далека від розмаїтої практики, то скорше теологія. Натомість усі-усі-усі близькі, рідні, знайомі і випадкові контактери, уповаючи на біологічність моєї недоосвіти, казали одне і теж: ти ж біолог, скажи, що підсипати під корчі картоплі, як злапати молів перед тим, як вони займуться розмноженням, що робити з зів’ялими цибулинами гіацинту, як правильно розчиняти прополіс у медичному спирті, в який бік тягнути шнур для клєматісу, скільки цукру втерти у літру абсолютно чистих ягідок обліпихи, аби ся не сферментувало по Різдві, як припасувати кріля до кріля, черепаху до черепахи, кріля до черепахи….
І таке мене спіткало у друга вдома. Тоді якось страшенно поширеними були малесенькі мурашки, які робили собі чумацькі шляхи стінами кухонь. Так направду, нікому не заваджали. Тихо і вперто йшли, нікуди не відхиляючись, своїм битим шляхом з невідомої точки А до незнаної точки В за межами поверху. А родичі друга питають – яко біолог скажіть, що би з ними зробити.
Я біолог колишній, я біолог поросту, я сержант у відпустці, який все забув і трішки випив. Не навпаки. Згадую, що там вчили у війську. А вчили про три зброї масового знищення. Пасує, бо цих мурашок – маса, здається. Як біолог, який не знає, чи ще до своєї науки повернеться, але все ж поважає принципи екологічного співіснування, починаю із кінця списку.
Ну, є біологічна зброя. Це як? Треба знайти природних ворогів мурах і штучно заселити ними цей біотоп. А далі? Далі вони винищать мурах і заживуть тут собі любенько, тоді доведеться шукати наступну ланку харчового ланцюга… Нє, це ж може бути безконечним.
Добре, тоді – хімічний. Що ви маєте на увазі? Гази, хімікалії, трутка, тотальна заглада, вам доведеться знайти протигази, бо ватно-марлева пов’язка не рятує. Ні, ні, ні…
Що ж, залишається хіба те, що близьке до ядерного удару. Тобто? Якийсь вибух газу або принаймні брандспойт. Бити по логістиці і центрах прийняття рішень!
Ми мило попрощалися. Я йшов додому, думаючи про трагедію експертів, які знають, як би мало бути, і розуміють, що так бути не може.
Читайте також: «Цілющий ліс» від стресу. Як дитсадки на Прикарпатті працюють за новою методикою (ВІДЕО)
