Найважливішим у цьому випадку є непохитна віра. Жодних сумнівів у тому, що вся ця моя програма є нераціональною і неефективною. Далі робити своє, завдаючи собі ж додаткових труднощів, сумнівів і переживань. Усвідомити дріб’язковість своїх намірів стосовно покращення ситуації у світі, але пам’ятати про головне – віру у те, що кожен, пристаючи до наймасштабніших ідей спасіння, має дуже обмежену територію рятувальних дій. Власний внутрішній спокій.
Що вибір кожного – те, що іноді називається долею – передовсім тримається на тому, що той хтось може або не може витримати, виходячи із особливостей власних властивостей, які врешті-решт виявляють особистість, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Переглядаю хатній смітник. Їх є, властиво, два. Другий для пластику. У першому – все інше, крім батарейок, тканин і паперу. Тяжчий папір укладаю у стосики і виставляю коло смітників, у яких нема окремого контейнера для паперу. Дрібніший напихаю у печі, щоби потім спалити замість кількох дециметрів кубічних газу.
Ще фляшки. Фляшки – оскільки нема контейнерів для шкла навіть усіх кольорів разом – викладаю біля смітників. Сподіваюся, що одяг (перед тим випраний, на що потрібні ресурси), картон і фляшки за законами екології заберуть бідніші від мене (не конче бідніші, просто ті, які мають можливість спеціалізуватися на цьому) люди.
Знаю, наскільки це огидно, бо бував на наших нестихійних (про стихійні тепер не йдеться, вони ще своє зроблять перед тим, як через якийсь час дадуть роботу голодним, які з радістю наймуться на майбутні проекти очищення) сміттєзвалищах, але у головному хатньому відрі для сміття вже ж опиняється всіляке різне, що би разом не мало бути. Кілька щоденних підгузників для дорослих, відходи овочів і кави, чисельні недопалки, бляшанки і купи порохів різного походження, які, немов залізобетон, тримаються на плетиві котячої шерсті. Все це сміття, скинене у також пластиковий мішок, хай і не закритий герметично, та все ж, я кидаю у власне ті смітники, заховані у досить віддаленому подвір’ї – не кожен старий туди ще дійде – які директивно призначені моєму будинкові, за які я щомісяця плачу, в надії, що все буде добре.
Дуже важливо є не згіршитися, бачачи, що ті смітники насправді переповнені вщент тим, чого ти не позволяєш собі викидати у загальне сміття. Тим, що ти так аматорсько сепаруєш. І не втрачати стійкості у поступованні, коли, вкидаючи свій оберемок пластикового шмельцу (який ти вже звів до мінімуму, відмовляючись, як якийсь маніяк, від щиросердно нав’язаних кількадесяти додаткових торбинок за день), в якому зібрані всі його типи, читаючи, що це контейнер для пластикових пляшок.
Тобто може таке бути, що помиті з витратою ресурсів торбинки, навіть зав’язані на великий вузол, щоби не дати їм можливості носитися з вітром, попросту нікого не цікавлять. Мабуть, їх спеціально відсіюють, забираючи любий їм пляшковий пластик до казана.
Так і доводиться жити у вірі, переповненій затратними зусиллями, що саме твоє сміття не стане останньою краплею у переході до нової геологічної епохи. У наївному сподіванні, що все те, що ти повизбирував десь поза домом, на якихось берегах, стежках і царинках, щоби висипати у організований смітник, не повернеться у ще концентрованішому вигляді на визначені кимось для цього береги, царинки і левадки.
Важливо – на світі не так багато важливих речей – не дозволити собі робити те, з чим незгідний. І не чекати, коли все запрацює. Різні сортування, якісне прибирання (бо воістину чисто там, де прибирають), надійні сміттєзвалища і футурологічні прибуткові сміттєпереробні установи.
Не варто вимагати від когось робити таке саме, що тримає тебе. І так само помилково казати, що країна, в якій таким чином ставляться до занечищення, не має майбутнього. Якраз майбутнє вона має дуже видиме. Є навіть вибір. Або перестати звертати увагу на засміченість, перевівши проблему у вимір специфічної естетики радісного виживання, або дійти в історичному розвитку до стадії, коли відходи буде настільки важко витримувати, що з’явиться дієвий поштовх до очищення, буде що робити докладно.
Comments are closed.