Коли був малим, відчував, що доторкаюся до світу, про який невдовзі не залишиться жодної – доброї чи недоброї – вісті. Оповіді, типи, звичаї, вислови, байки і пісеньки з дорадянських часів здавалися приреченими на знесення. Уявив себе тоді тінню євангелістів, Луки, наприклад. Думав, що у тому переломі хребта, який зробила радянщина-російщина, важливою є фіксація. І фіксація переломів, і нотування будь-яких свідчень про допереломне життя. Бо бачив, як професійно звертають голову епосові, усній історії, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Позаписував у нотеси все, що встиг: родинні історії, родові кущі, характерні слова і звороти. Знав, що все це буде змушене довгі десятиліття полежати у тайнику. Але ж тим цікавіше. Уявляв собі, як колись після кінця певного історичного періоду, який може тривати кількасот років, не знищені нотатки дитини поможуть дешифрувати історію мови вимираючого народу. Навіть кров’ю побратався з ще одним таким, що в разі чого будемо останніми, хто свого зречеться.
Мені самому тепер дивно уявити собі, як то було, бо спогади вже перетворилися на уяву, що вже є дивним. Ми думали тоді про тривалість, вічність, метаморфози і українську імперію. Дуже добре, до речі, думається про тривалість, вічність, метаморфози української імперії підліткам у 80-х роках двадцятого століття.
Читайте Тарас Прохасько: Серфінг трясовиною
Ми думали про те, що ще стільки всього буде попереду. І так сталося. Ми думали про майбутнє, виходячи із елементарної математики безконечно великих і безконечно малих чисел. Нас вражало те, що безконечно велике, поділене на безконечно мале, витворяє з результатом.
Нашою опорою, нашим безконечно великим була віра в український імперіалізм. Добре, нормани це важливо, певний спис, забитий у мурашник. Але ж той химерний Київ зі своїм місцевим населенням зумів і покорити усі навколишні народи, і витиснути зі степового примор’я усіх тих, кого вже давно не існує. Врешті і наші підкарпатські землі, завойовані колись Києвом, змогли у певний час не тільки визнати себе провінцією, але й сховком для великої імперської ідеї. Тобто місцем збереження леґітимної спадковості, котра уповала до неба о експансію.
Усе своє галицьке дитинство я прожив у атмосфері незаперечності Великої України.
Уся та галицька козаччина, спочатку Київ, тоді Львів, червона калина похилилася, їхав козак за Дунай… Навіть оповіді близьких про світові війни були осяяні ідеєю великої нашої імперії, до якої входять різні землі, котрі не мають більшого інтересу, як бути під київською метрополією.
Читайте Тарас Прохасько: Не знати нащо
Один дідо, перебуваючи в італійському полоні, чекав на звільнення через вступ до корпусу, який мав би опанувати передовсім Чорним морем у одеській і бессарабській провінціях. Інший був нелегально за Карпатами, щоби спробувати зробити щось таке, що Сталін назвав «приєднанням слона до мухи».
Ми знали, що всюди варвари і кочівники.
Але вірили в те, що колись згодом їм самим сподобається захищати велич нелеґальної імперії. У розрахунку на тривання і метаморфози ми сподівалися, що процвітання буде триматися на трьох китах. По-перше, мовою порозуміння має бути українська. По-друге, сукупність різнорідних провінцій має бути букетом у благі часи і фашиною у тривожні, а не серпентарієм, в якому отруйні плазуни збираються полювати одне на одного. По-третє, нікуди не відпускати від себе ідею повільної імперської експансії. Розширювати ареал усвідомленого. Передовсім у неназваних, незафіксованих, не проголошених світах діалогів подумки.
Що буде, якщо до безконечно малого додати безконечно велике?
