Заздрю людям, які сприймають теперішню війну спокійніше, згадуючи про те, що насправді війна триває вже від чотирнадцятого року. Заздрю їхній наївності і їхньому життєвому досвіду, які в такому разі передбачають, що до чотирнадцятого року був мир. Найобізнаніші, щоправда, вдаються до історії, пам’ятаючи про усі виразні українсько-російські війни за багато століть. Але і цей перелік війн не заперечує блаженних мирних часів, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Бо моя війна на цьому керунку почалася у шестирічному віці. І – нехай гібридна – не припинялася на жодні періоди оперативного перемир’я.
Від дитинства вона не давала розслабитися. Завжди вимагала додаткових зусиль. Додавала певного екзистенційного драйву. Спонукала до вивчення стратегм, додавала гнучкості і наповненості рухам. Перетворювала життєву стратегію на змістовну перспективну ідею – вистояти, не відступити. І насолоджуватися кожним моментом вивищення своєї мови, своїх архетипів.
Ця війна не передбачала старань щодо просвітління супротивника, переманювання його у свій табір.
Віртуті мілітарі полягала у власному просвітлінні. Тобто, всеохопній певності в тому, що окрім внутрішньовидової конкуренції, Бог придумав міжвидову. А головним її критерієм є здатність до експансії. Не просто втримати свої ареали, але безстрашно заходити на чужі, витісняючи конкуруючий вид із можливих ланцюжків живлення.
Читайте: Тарас Прохасько: Імперії помирають раніше
Такий шлях, між іншим, зовсім не означає відмову від радості, насолод і визначних моментів життя, які стають кількома найгарнішими споминами (секрет в тому, щоби спомини не сприймати як втрату чогось, а як солодкий набуток, минуле – це те, що вже маєш, а не те, що мусиш ще раз відтворити).
Експансійна енергія русскіх фізично вища. Відповідно, війна на перших фазах життя набувала дефензивного (оборонного) характеру. Коли вчасно подбати про всі оборонні заходи і конструкції, то русска експансія перетворювалася на ще один штам вірусної інфекції, яка живе собі поруч, не долаючи імунних бар’єрів.
Десь у десять років – розумію, що говорю про лагідну Галичину, хоч і наскрізь заражену у той час цими експансіоністами – вже ніякої травматичності меншовартісної породи дітей ми не зазнавали. На війні як на війні. Не шукатися, а переслідувати. Ідіоти комічні, коли їхня дрезина виїжджає на завантажену трафіком колію з метою гіперконтролю.
Всі ці руссинята, які стріляли мєлочь, не давали перейти через якийсь двір, перейшли через адекватне протистояння між українськими і російськими школами.
Нас називали рагулями і биками, але ми тримали цілі центрові райони.
Боже, скільки всіляких дрібниць, деталей, нюансів наповнили собою це протистояння. Там були літні урбаністичні ландшафти, гарні дівчата обох народів, сильні і метикуваті хлопці. Батьки різної віри наполягали на своєму. Вчителі, більше чи менше, залучені у війну. Затирання родової пам’яті і різноманітне роз’ятрювання.
Врешті я ніколи не говорив з русскими по русскі. Зрештою, найбільшим воєнним компромісом, який може видатися ілюзією миру, була така міжвидова гібридизація, що кожен може говорити по-своєму. Діалог такого ґатунку, хоч і виглядає квінтесенцією габермасівської комунікативної дії, насправді є набубнявінням безперервної війни.
Читайте: Тарас Прохасько: Герої умирають
Тієї, в якій я живу ціле своє життя. І яка буде продовжуватися на наших теренах, незалежно від того, якими воєнно-політичними домовленостями закінчиться гаряча війна, що почалася у двадцять другому… Що не заперечує можливості і навіть необхідності повноти життя.
Як живуть найстарші близнючки Богородчанщини – Марія та Ганна Олексин з Саджави (ФОТО)
