Хотів би, аби щойно написане було особливо неповоротким, кострубатим, кришеним, а не крашеним, рустикальним і лапідарним. Бо так собі бачу передвеликодню реколекцію.
Має бути не тільки поновне збирання самого себе, але й попереднє розбивання прекрасних колекцій. Має статися деструкція гарності, аби дійти до незнищенної краси. Має бракувати слів, а передовсім синонімів, щоб склепати з хитких дротів узір вішадла на наступний рік. Бо ж то реколекція, пише Тарас Прохасько у своїй колонці для Zbruc.
Розбираю себе безжально, тому й травматично. Лущу оті всі досконалі фасольки, вміщені по чотири, п’ять, часом два, часом шість у затишні стручки. І відчуваю, як від того лущення врешті робляться покрученими і загрубілими пальці. І розумію, що цілий той урожай якийсь кострубатий. Там висохло. Там заплісніло. Там поїджено незнаними комахами, про яких і знати не хочеться. Коли буде фасоля мокнути і промиватися, усе пусте покаже себе на поверхні вповні.
Та так, кострубатість – головне враження після навіть поверхневого аналізу.
Є два методи опису себе як космосу. Один полягає в тому, що все не так зле: живий, працездатний, контакти, любов, діти, коти, місто, морські свинки, ангели, відсутність глибокої печалі… А потім наступний рівень. Ну, добре. Але по що, коли навіть з морською свинкою не можеш бути певним у тому, що не мучиш її своєю присутністю, своїм втручанням. Що вже казати про виховання дітей і тугі уявлення про їхнє щасливе майбутнє.
І одика тепер – завдяки реколекції – випростовується, мов весняне розгортання папороті із невидимих підземних зародків, те, що було потрібне: так і має бути.
Великоднє диво тримається власне на тому, що воскресіння відбувається у кострубатості.
Бо кострубатим є наше бачення бездоганності Божого плану. Наші розуміння бездоганності настільки зведені до спроможності хаотичної мікрочастинки, яка вважає, що цей вояж у морі світла прилаштований саме для її задоволення, що буває важко повірити в абсолютну силу життєвих потреб аналогічної дрібноти.
Аби остаточно – добре, звичайно, що наші остаточності потребують щоденного нагадування – зібрати себе поновно, треба зробити якусь вправу. І ця здатність до цієї вправи є тим, що є у людині найціннішим. Попросту якось так сконцентруватися, щоб не могти не зауважити краси того, що існує, того, що живе, того, що відтворюється. Усі ті клітини, мембрани, зв’язки, реакції. І всюди Божа іскра.
Як хімічний склад веде до програми росту дерева? Як всі ті речі вичислені настільки поетично, що таймінг і зрівноваженість комплексу саме таких фізичних умов уможливлює усі етапи життя втілених ідей та рішень? І як співіснування і взаємодія нескінченних мільярдів сил притягання, опору, відштовхування дає врешті аж таку життєздатність бездоганній кострубатості.
Коли проробити достатню аскезу з краплею своєї божественності, коли пройти власноруч, власнодум, власнослів весняну реколекцію, то те, що Христос Воскрес, перестає бути чимось незбагненним. У Божій практиці це не є ніяким чудом.
Comments are closed.