Найбільше мені подобалося грати на «Естонії». В якийсь час у концертному залі музичної школи з’явився білий концертний же ж рояль такої марки. Клавіші рюслерів та україн видавалися чомусь вужчими. А мої пальці все здавалися мені грубшими, ніж були насправді. «Естонія» якимось дивом допасовувалася. І все ж це було жахом – шкільний академконцерт, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Я ніколи не був до нього справді приготовленим. Все через те, що замало працював над концертною програмою. Бо загалом замало працював. Бо музична школа була чимось таким, як присуд до обов’язкового відвідування психотерапевта, який додають у деяких випадках звинуваченому.
Наша вчителька рекомендувала файний спосіб студій.
З одного боку клавіатури на домашньому інструменті висипати ціле пуделочко сірників, і грати одну штуку стільки разів, заки всі сірники не перекладеш на інший бік. Мене вистачало максимум на горстку з чотирьох-п’яти. Не міг зрозуміти, пощо для загального розвитку так гарувати. Ще й почувався скривдженим, бо у школі зовсім не вчили імпровізувати і музикувати, не читаючи з листка.
Зрештою, ціла та історія з музичною школою виявилася помилкою, яку тато перетворив на таку, яку виправити неможливо. Бо то тато хотів, щоби ми з братом навчилися музики. Такої, яку йому в дитинстві перервали арештом і висланням. А я восьмирічний просто добровільно зголосився до занять музикою, коли до школи прийшли вербувальники із музичної школи. До того ж, дитинно перейнятий козаччиною, вписався на бандуру. Вхід копійка, вихід дві…
Читайте Тарас Прохасько: З крісла на крісло
Тато сказав, що передовсім фортепіано. Тож вісім років я відбував каторгу. Добра життєва школа – часом стається таке, що за помилки треба відповідати максимально. Часом є присуди, які скасувати попросту не можеш. Звідти другий непоганий урок – перебуваючи в ув’язненні, зроби так, щоби воно було найменше болісним. Не позволь себе заламати остаточно. Не переймися фальшивим нав’язливим ентузіазмом. Не повір, що усі терпіння є тобі ж на добре. Вислизни з-під тотального контролю. Може, саме тому ніхто не добився того, аби я грав на домашньому інструменті на ціле пуделко. Може, саме тому я навчився долати страх академконцерту, гідно, зі скромною і мирною, але твердою посмішкою витримувати ганьбу і осуд. Встигати уміщатися у розклад, використовуючи умикнений час на любе серцю. І не шкодувати за небажаний досвід.
Врешті там було багато цікавого.
Всілякі дрібниці, які аж тепер домонтовують колоритні сни. Була сама будівля школи. Колишня резиденція чи палацик, двір якогось цадика. Мурашник, поділений на камери класів. Тай зала попередньо слугувала божницею. А дах міг розсуватися, аби на кучки бути під відкритим небом, не виходячи з дому.
І багато цікавих вчительок. Екзальтованих, стоїчних, галицьких гальб-дисиденток, єврейських красунь, віртуозів, занедбаних на викладацькій роботі. Пам’ятаю віддих однієї – чудесна суміш млосних тяжких індійських парфум, трішечки закарпатського коньяку, який мав би бути прибитий найліпшими на той час болгарськими сигаретами. Звичайно, що слухання Баха, Гайдна, Моцарта, Шуберта і решти з непомильного набору для десяти пальців. Основи італійської мови. Розуміння композиції і гармонії як аналога побудови світу. І – що важливо – набуток людської толеранції.
Цілком не зле. Обов’язок виконано. Школа закінчена. Шлях, куди не слід іти, знайдено. Тобто закреслено. Що вже є великим спростуванням. А імпровізувати я навчився вже сам, значно пізніше. Правдоподібно, таки завдяки невтрачено-втраченим рокам.
І мені це нарешті подобається.
Читайте Тарас Прохасько: Пес-життєпис
