Видно, що тоді вже починало бути безпечніше. Перші хвилі послаблення напруженості у місті створили якусь приязнішу загалом атмосферу. урок
Я розслабився настільки, що згорток грошей, отриманих за місяць праці, розгорнув ще у Львові, але вже на вокзалі, поспішаючи до поїзда сходами, що ведуть з підземного переходу на платформу, хотів знати, скільки привезу додому, але не міг дочекатися затишного вагонного тамбура, пише Тарас Прохасько в авторській колонці на порталі Збруч. урок
Якраз тоді зафіксував погляд зверху. На мої руки дивився молодий чоловік, який за тогочасною типологією не міг бути ніким іншим, як працівником міліції у цивілю. Поїзд відходив за чотири хвилини, і я вже знав, що далі буде. Покаже посвідчення, перевірка документів, пройдіть зі мною…Тільки він зробив крок до мене, я показав квиток і недійсне посвідчення журналіста, хоч і дійсно був тоді журналістом. Офіцер з жалем побажав щасливої дороги, дивлячись на купу купюр, які я недбало запихав у кишеню, і попросив, щоби я написав щось цікаве про них, про міліціонерів. Я написав, бо був вдячним за задану тему. Бо навіть тоді, коли я просив у когось з близьких порадити, про що би написати, ніколи не отримував жодного виразно висловленого побажання. Такий собі сквош – гра зі стіною – а не теніс.
Читайте: Тарас Прохасько: Молоді францисканці
Минуло багато років. І сталося вдруге. Після історії про кіно і 1993 рік чудесний поет, який не міг бути свідком тих подій, захотів прочитати ще й про Джона. Джона Сідхартха. Незважаючи на то, що вдаватися публічно поспіль до спогаду, ще й того самого року і про те ж товариство, може видаватися несмачним, варто все ж це зробити, бо хід асоціацій у такому випадку є найприроднішим. Розумію, що згадка про Джона виглядає страшенною літературщиною, бо переважно у плинному житті не буває аж такої концентрації дій і виявів, втиснутих у такий короткий час, як то було з Джоном. За цим виміром він був неначе конспектом бульварного роману. Але разом з тим – героєм шекспірівської трагедії у новому світі, де трагічність такого ґатунку вже неможлива, де панує дрібність і насмішка, анекдот. Це відчув Андрухович, присвятивши роман «мандрівному в’язневі ноттінгемському».
Отож, був початок 1993 року. І Джон був з Ноттінгема. Приїхав до Франківська випадково. Зрештою, так само випадково він просидів перед тим понад дванадцять років у англійських і німецьких тюрмах. Його сусід містер Червак поїхав автом в Україну, шукати родину батьків. Джонові запропонував подорож, аби не бути самому, аби почуватися безпечно із п’ятдесятишестирічним бувалим світованом. Скрути з гашишем лежали під переднім шклом. У Франківську старий растаман передовсім купив собі кролячу шапку і замість кокарди приліпив перебивачку з Бобом Марлі. Таким ми його зустріли біля базару в середмісті і не могли якось зреагувати. Це стало початком довгої епопеї.
Читайте: Тарас Прохасько: Спіши помалу
В той час ми вже знали кількох європейців, котрі прийшли до гори, раз ми ще не вийшли у Європу. Мальтійців, карітасників, дітей дивізійників, лікарів і художників. Джон був інакшим. Як сердечний негідник із всіх тих книжок і фільмів, на яких для нас закінчувалася Європа. В кожному разі, у наших краях коли говорять про європейськість, ще й досі не мають навіть близько на увазі чогось такого, що є невід’ємною її частиною, яку представляв Джон.
Він був настільки харизматичним, що відразу став і приятелем, і членом кількох родин. Умів казати «люблю» кожному так, як доходило найліпше. При цьому завжди дбав про ефектність вчинків і максимальну енергетичну напругу. Він невтомно і шалено танцював на дискотеках, знімаючи молодих студенток пропозицією пожити з ним у Англії. Він скандалив, обдаровував всілякими дрібничками, щоразу надаючи подарункові велетенського символічного значення. Оселився тут, але час від часу їздив стопом до Англії по мінімальну пенсію, яка дозволяла почувати себе у нас циганським бароном. Привозив з виїздів щось чудесне і підозріле. Фальшивий амфетамін, стародавні книжки з чиїмись екслібрисами і срібні чаші для причастя, дитячий одяг з вписаними на етикетках іменами і номером садочкової групи. А через кілька днів після того, як він повертався, до нас приходили вислані з Ноттінгема поштівки з признаннями у любові всім, всім, всім.
Читайте: Тарас Прохасько: Гарніші від руїн тільки прекрасні руїни
Колись він зустрічався з далай-ламою. Казав, що наїхав на нього, бо той запитав Джона, що йому потрібно. А він же ж саме заради цього висидів під дверима далай-лами кілька годин. Іншою історією було то, як він потрапив у якусь бійку в англійському страшному пабі. Молодий моцар, валячи все на своїй дорозі, вхопив дрібнесенького Джона. Невже ти зможеш ударити стару людину, – розжалобив його Джон. Хлопець отямився, перепросив і відвернувся. А тоді Джон зі всієї сили влупив його ззаду гальбою пива по голові. Тут він також спробував бути буддистом. Влаштував у привокзальному павільйоні-кнайпі вечерю на десять фунтів, на яку запросив усіх тамтешніх бродяг і курвів. Цього разу йому дали по голові, забравши ще десять фунтів із шапки з Бобом Марлі.
Попри весь трагізм волі і спротиву Джона з англійського марґінесу переймали дрібні буржуазні мрії. Якось він привіз кілька валізок інсуліну, якого не було у місті. Подарував його лікарні, але не зміг відмовитися від передачі-прославлення на місцевому телебаченні. А коли побував у Львові, виступив в університеті, пожив з якоюсь львівською вдовою, то раптом задекларував, що Франківськ – фу, а Львів – супер.
Читайте: Тарас Прохасько: Максимум максиморум
А ще мені здається, що він все ж дивився на нас як на індіанів (хоч то ми дивилися на нього як на екзота). Одного разу Адам, намагаючись загладити свою вину перед кимось, роздягнувся посеред зими і заграв покаянну мелодію під вікнами. Потім Джон мав з ним остру розмову – не має права представник англо-саксонського світу так ганебно відкриватися у цьому неповносправному закутку континенту.
Джон помер у сирійській в’язниці. Пам’ятаю, як ми їхали на другий день латинського Різдва на винайнятій за дві фляшки горілки вантажівці із гір до міста. Всі стояли біля кабіни, тримаючись за ланци. Мороз був помножений на швидкість. Очі і лиця від цього ставали особливими. Джон був без своєї шапки з Марлі.
