То було у барі. Прийшли два велетні, сиділи при стійці, слухали джез, пили фляшками сухе механджійське, вдихали кокаїн через трубочки із стодоларових купюр. Приїхали на переговори. Робили те, що слід було робити, щоби цілим собою виказати певну тезу, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Сто доларів означали тоді приблизно сім місячних середніх зарплат для тих, у кого ще лишалися зарплати. У них такого була ціла пачка. Вони говорили між собою російською, а зі мною – мирним барменом – українською.
Я користався благими умовами нашої провінції – тут неважко було бути декларативним і вимогливим українцем. Вони пристали на цю для них гру, казали, що поважають Галичину і всі ці галицькі приколи. Але вони були на відпочинку перед завтрашнім говорильним театром із дуже серйозними провінціалами. Тому сердечно браталися наративом із такою босотою, як я.
Читайте Тарас Прохасько: Жінка біля війни
У них було кількадесят приготованих для завтрашніх перемовин речень. Вони були у цьому сенсі спеціалістами. Ми тільки грузчики, казали вони. А якщо нє, питав я? Тоді прийдуть танкісти. Однак було дуже мило, коли вони, напившись вина і заживши кокаїну, тиснулися чолом до мого чола, репетуючи важливі фрази, потрібні для того, щоби танкісти не були потрібними.
Вся справа у дискурсі, а він передбачає не просто наратив, а наратив адекватний ситуації, відповідний таймінгу.
Ким би ми були, у які би нетрі безпорадності ми завалилися, коли б відкинули віру у те, що спочатку було слово? Наступний рівень дієвої віри зачіпається за ті слова, які сказані вчасно, які промовлені безжально. Безжальність слів витягає із терпіння – у сенсі страждань – і спонукає до терпіння – у сенсі витримання того, що має бути. Тому еволюцією і революціями суспільного налаштування є вияснені, прояснені етапи дискурсу.
Читайте Тарас Прохасько: І синиця в руці, і журавель погладжений
Наприклад. Плівки Мельниченка. Їхнім найбільшим ваговитим значенням не були ні таємні факти, ні багатокутні інтриги, ні трагедія, довкола якої все закрутилося. Важливим було почути, як насправді розмовляють ті, чиї публічні промови були наповнені зовсім іншим дискурсом. Ці записи можна вважати поворотним моментом саме із мовно-розмовної точки слухання. Після цього вже ніхто – Ющенко, Янукович, Порошенко, Зеленський – нічим не мали змоги здивувати.
І у теперішній ситуації все могло би стати значно стабільніше, якби верховний дискурс був би більш зрозумілим, більш простим, відкритішим. Аби містив і місив у собі найпроблемніші, найболючіші штуки і речі.
Що таке от неможливе. А таке можна втнути, якщо перейнятися аскезою.
І що Україна не така, якою здається. І що усі втрати не марні, але їх уже надто багато. Що ми не можемо собі зарадити самі, тож сподіваємося на поміч. Що нікому не потрібний розвал росії, бо там нема кому керувати землями після розвалу. Що треба терпіти і терпіти, бо час не те, що за нас, але багато міняє. Навіть ставлення до територій, які колись були створені для того, щоби чи нині, чи завтра, чи майже завжди бути площиною неспокою. Що у часовому короткосяжному (20–100 років) можливі різні конфігурації. І про те, що попередній договір не працює. От-от вирисовується майбутній, який не конче буде приємним.
Що попросту треба дочекатися чуда… І про це треба казати безжально.
Читайте Тарас Прохасько: А отак
Comments are closed.