За прекрасний час свого другого гепатиту я встиг так багато, як мало коли у житті. Три тижні в інфекційних бараках, коли розгортається весна, коли усі гайки на обгородженій території зі ще австрійськими корпусами заповнили фіалки, коли на ялинках перед вікнами другого поверху звідкись приперлися перші у місті великі лісові голуби. Певний режим, який чимось нагадував армію, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Особливо у ті короткі пів години, коли у лікарню на край міста приходили на коротке побачення ті, які виявилися найвірнішими, найчутливішими, котрі у своєму напруженому ритмі вирізали кілька годин часу, аби відвідати, посидіти на лавці, дійти, вернутися до своїх потреб. Котрі взагалі відчували не обов’язок, а власну потребу – прийти у цей заповідник.
Найбільше мене зворушували цигарки. Люди, які постійно потерпали від мого куріння у їхній присутності, які цілий час бачили мене з пуделками сигарет конкретної марки, приносили щось зовсім інше, вважаючи, що то саме їх я постійно курю. Але то таке…
Ще я встиг там повторно і ретельно прочитати кілька томів Пруста, на якого завжди бракувало часу. Отже, Пруста треба читати тоді, коли можеш. А ще перебрати свій архів записок, переносячи потрібні з клаптиків, обгорток одноразових чаїв і відривків з полів газет. Вони потому дуже пригодилися. Але і це не найважливіше.
За той час мені одне визначальне прийшло, а інше – також ваговите – відійшло.
Бо я ще мав там том Стасюка. Його колонки до краківської газети за добрих кілька років. Я теж його знав особисто порядний кавалок часу. Але тоді, у бараках, навалився сильний дослідницький мотив. Щось з ґатунку юного натураліста. Дописи були датовані. Я знав, з якого він року. Тож почав прив’язувати в уяві кожен актуальний вік автора до кожного конкретного есею-спроби-досвіду-міркування. І порівнювати зі собою у тому віці, коли той писав.
І так собі вийшов до висновку чи постанови, що особиста культура полягає не так у тому, щоби пам’ятати, що коли було, як було, хто був, а передовсім у тому, щоби зберегти змогу уявляти-пам’ятати – яким ти був у різні епохи власної тривалості. Культура пам’яті тримається на здатності відтворити свій ментальний образ того чи іншого, різних часів. І тим, яким з цим менше-більше добре, тим більше – менше добре взагалі.
Читайте Тарас Прохасько: Як відновити запах
Наприклад, згадав собі тепер, як у 1994 році мій брат казав, який він щасливий, що йому не вісімнадцять. Бо як сприймав світ у вісімнадцять з теперішнього погляду – це жах. Братові було вже двадцять чотири. Мені двадцять шість. Згадуючи, пам’ятаю, що почував тоді.
Згадую, пам’ятаючи, як згадував цей епізод у шпиталі, коли думав про вік і Стасюка. Тоді мені було тридцять чотири. Дивно, але тепер не згоден, що тридцять чотири – це жах. Але добре, що вже не стільки. Найбільше завжди не любив усіляких запитань про те, що би ви зробили, якби можна було би повернутися або прожити ще раз, наново. Ясно, що то саме. Але – дякувати Богу – усілякі такі ворожби безсенсовні. Особливо тоді, коли зі всієї сили намагаєшся втримати пам’ять про те, яким усіляким був у кожному відтинку вицвілого життя.
Добре. Цього я тоді набув. А що ж відійшло?
От саме там, на лікарняному ліжку на відстані меншого від середнього людського зросту від замисленої голубиці на гнізді на ялині, наразі назавжди (абсурдний вислів, але дуже точний, як то буває з висловами і абсурдом) припинився настирний сон, який регулярно-періодично робив ніч реалістичнішою від усіх подій днів.
Мені снилося, що я знову опиняюся в армії. Нічого страшного. Просто якась помилка історії. Ніхто не знає, що я вже це перейшов. І в цьому була ціла радість сну. Адже я вже усе тут знаю. Химерно лиш, що знову вісімнадцятирічний.
Читайте Тарас Прохасько: Неприступне тривання
Comments are closed.