У дітей все працює трохи інакше. Мало кому з дорослих, які заради тих дітей стараються, вдається адекватно вловити цю інакшість механізмів. Зрештою, далеко не всі дорослі спроможні згадати себе дитиною і як тоді все діялося, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Діти також – через похибку масштабування – постійно проїжджають. В такому разі кожен дорослий складається із кодової комбінації того, що він з дитинства вловив, того, що проґавив, того, що може уявити собі про дитинство іншого, як може заговорити з самодостатньою дитиною.
Діти – до того всього – ще й лапають іноді звíзду, якщо означувати це поняттями із чуда, чудовості, маленького вертепу, якому вдається стати не тільки натяком на космогонію, але й безконечною моделлю світу, в якому доводиться більше або менше пожити.
Я, скажімо, проїхав, не встиг запитати – а як було у нього. Досить того, що перейняв химерну спадщину на віру.
Отже. Коли мені було тринадцять років і я був високим і тонким, дзядзьо, який був висохлим і ходив із паличкою, переробленою татом із старої парасолі, несподівано для мене показав одну бойову зв’язку. Тобто кілька майже невловимих ударів, страшенно нищівних, які укладалися у певне – скажу тепер так – речення, фразу. Або музично – арпеджіо.
Читайте Тарас Прохасько: Моя найдовша sms
Не знаю, нащо йому було важливо показати цю майже джазову композицію саме мені. Він вважав мене таким собі ще після того, коли я не зміг зарубати когута, який мене переслідував.
Перед тим ми багато тренувалися у всіляких войовничих манерах. Кидали ножі, стріляли із лука з обтяженими стрілами. Але та зв’язка була наче із Брюса Лі, якого я ще не міг знати. Я, знаючи, де його такого навчили, по-дитячому не встиг дізнатися, чи робив він таке хоч колись.
А це ж дуже важливо. У нього був Казахстан і Забайкалля. У мене було моє. І носячи у собі такий заряд, таку спадщину, я за свої десятиліття не мав жодної нагоди натиснути на саме ті точки.
Багато років я провадив відкрите життя.
Стикався з дуже різними агресивними людьми. Але досі залишаюся таким, якого ніхто ніколи не ударив (розумію весь ризик написаного, бо ж сам собі пишеш те, що може статися от-от).
І я, знаючи дитячу формулу дзядзя, також ніколи не використовував таємну спадщину. Ніколи не робив того, чого він мене навчив.
Якось так склалося, що все вирішувалося без ударів. Попри те, що жодного разу не було самозречення. Якось так склалося, що дзядзевий прийомчик не пригодився. Якщо були якісь бої, то виключно спортивні. У тому сенсі, що наперед домовлялися, що будемо битися. А це вже не то.
Читайте Тарас Прохасько: Скажи мені правду, мій добрий козаче
Хоча ні, був один чудесний нокаут у київському метро. Щоправда, лиш одна четверта спадщини. І загалом – повна фігня. Я мусив укласти українця. Східняка, та все ж.
Ви такі, галичани, смішні, – казала моя супутниця. – Все через перепрошую і дякую. Я ж думав собі, що такі манери все ж набагато кращі, навіть якщо не є надто приязними, ніж східняцький спосіб – відкрита душа і брутальність.
Станція метро була на диво порожньою. Ми опускалися до поїзда, а самотній дядько збирався їхати догори. Справжній козак. Зрілий, могутній.
Тоді та, яку я відпроваджував, з якою говорив про особливості людей з різних берегів Дніпра, Збруча і т. д., несподівано сказала: дивися, як говорять у Києві…
Читайте Тарас Прохасько: Коли вже й звірі заговорять
Доброму великому дядечкові вона закричала – ти, ідіот, іди нахуй. Її очі світилися радістю дару – все ж показала, як тут ведеться.
Той чоловік просто ляпнув мою панну долонею по голові. Вона зомліла і упала на порожню платформу. І тоді – єдиний раз у житті – не знати чого, я ударив невинну людину однією четвертою дзядзевої зв’язки. І він зомлів, і упав.
А більше – жодних прецедентів. Маю в руці то, що наразі – впродовж сорока років – виявляється непотрібним.
