Сімдесяті у нашому передгір’ї вважалися ситими роками тільки тому, що вперше не траплялося справжніх голодів. Хоча особливо від’їджених я тоді не бачив. А гірські діти серед найпершіших своїх бажань завжди називали щось їстівного. Добре, коли були кури і яйця. Ще ліпше – корова, молоко, сир і сметана, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
І все ж я ніколи не забуду тільця своїх ровесників, засмаглих на слабому сонці, з цілковитою відсутністю підшкірного жиру, з пучками м’язів, як у горобця під коліном. Вони скачуть зі скалки у презимну воду річечки, випорскують з неї вже через хвилину. Потому довго сидять на велетенських каменях, гріються, набирають сонця, притискають руками зігнуті коліна до ребер і трясуться. Частина з них не змогла по-справжньому вирости. У декого тепер тільки надмір верблюжого жиру між тоненькими (тепер уже білими, а не смуглими, і це є ознакою зрілості) ногами і деформованою грудною кліткою. Брак поживи…
Зрозуміло, що були сади, жито, конюшина. Якісь непогані квітники, фальшиві виногради, досконалі городчики заради літньої зупи. Була стратегічна думка, яка впливала на сприйняття земної поверхні з космосу – тичкована фасоля. Були перші корчі помідорів, які не встигали дозріти на корчі. Але ідеєю фікс приголоднілого передгір’я у ті десятиліття була картопля. Бараболя. Бульба. Ріпа. Святий Боже, святий кріпкий, наїлася баба ріпки.
А земля пуста, як у Еліота.
На ґрунт казали глина. Каміння, випорпаного щовесни сапою, було не менше, як у Вірменії. Воно було менше. Тож таке саме неужиткове, як ґрунт. Ніц з того не викладеш. Але робили ті грядки, вибирали каміння і гільзи. Перебирали і запорпували рештки минулорічного урожаю, аби через якийсь час випорпати ілюзію того, що мож буде обійтися на цілу піврічну зиму без нічиєї помочі.
Чоловіки топлес і жінки з набряклими жиляками на грубих ногах гарували, аби потому мати спокій. І думати, що най собі там попри Дністер буде з ріпою ліпше. І шкода, що вже за Микуличином було би келаво щось робити з бараболею, там мають бути чисті царинки коло хатів. Най буде, а ми своє відсапаємо. І буде врешті того досить, аби у пивниці занести яких три метри (то центнери так називали) і смакувати ріпку тоді, коли не буде нічого іншого, а у дітей щось відкладеться під зимовою побляклою шкірою.
А на початку сімдесятих у наші гори несподівано прийшли жуки.
Колоради. Донесло їх з Німеччини й інших картопляних чистилищ. І це було несподіванкою. Диверсією великого світу, який прийшов як окупант. Химерне непорозуміння: чия насправді бараболя – його чи наша. Його, так, бо це його Богом дана рослина. Наша, так, бо це нам Богом дана грядка.
Почалася велика война. Ніякої хімічної зброї ще не було. Жуків і всі їхні генерації винищували із перевищенням потреб самозахисту власним руками. Пам’ятаю ці жахи ентоциту. Щипці, зроблені із зігнутої – як тепер у кондитерів – смужки металу. Бляшанка від болгарського або мадярського Глобусу. На дні трохи того, що називалося нафтою. Досі не можу вимовити ні гас, ні керосин.
Читайте Тарас Прохасько: Ност(ан)альгія
Ми збирали личинки, я мусив то робити, бо був разом з дзядьом. Збирали яйця і дорослих жуків. І скидали їх у банку. Туди, де дрібка нафти на дні. Було літо. Дуже гаряче. Нафта пахла, випаровуючись. Листя картоплі було у значній мірі поїденим. Потім так учили у школі випилювати лобзиком по фанері. Врешті дзядьо відходив у кут городу і кидав у той бункер запалений сірник. Що вони вже там відчували – і гладкі червоні личинки, і елегантні жуки у смужку на твердому обладунку – мені, дитині, залишалося недоступною таємницею. Щось подібне на нижній рівень іконостасу, де муки грішників виглядали цікавіше, ніж райська незадіяність персонажів.
А через двадцять років після початку колорадської інвазії у передгір’я, коли грядок ставало все менше, бо не було у них сенсу, а жуків заради вищої справедливості виморювали напівнаніц жуліківськими препаратами, купленими у поїздах Червона Рута, мої діти – як американці у В’єтнамі – запровадили нову етику, етику нових часів.
Жуки, подібні, як кажуть теперішні слідчі, на заборонену в Україні георгієвську стрічку, якось перелетіли з понищеної бараболі на залізничні рейки, нагріті післяполудневим сонцем. Потяг мав їхати через тридцять хвилин. За цей час діти встигли забрати усіх колорадських. Щоб їх не роздушило. Встигли. Забрали. Віднесли у безпечне місце. Звідки вони через кілька днів реабілітації змогли вилетіти до своєї бараболі.
