Останніх кілька тижнів я фраґментарно, але регулярно займаюся підчищанням тих неосяжних кубометрів книгозбірні, яка десятиліттями розросталася, займаючи все більше простору у початково просторому помешканні.
Однією з важливих операцій, які в таких випадках проводиться з книжками, – включно із швидкісним прочитанням кількох сторінок у кількох місцях, – є мало не поліційний трус (обшук, шмон) кожної. Чи не заховано у товщі сторінок чогось важливого або цікавого? Я вже знайшов кілька квитків на міські автобуси за п’ять копійок і кілька на трамваї за три – у місті, де трамвая ніколи не було. Знайшов якісь довідки, дві знимки і дрібку грошей. Дивно, що то були не банкноти, а купка радянських монет: копійки – для сірників і газованої без сиропу, дві копійки – для міських телефонів, три – для солодкої водички з автомата, п’ятнадцять – для міжміських телефонів. А найціннішою знахідкою стала поштова картка. Вітання на мої уродини від улюбленої тети зі Львова, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Тета завжди слала нам з братом картки з різної нагоди від самого малку. І ніколи не використовувала стандартні привітальні поштівки. Завжди ретельно підібрані до саме цієї нагоди картки із тематичних наборів, яких тоді було дуже багато. Живопис або тварини, або ілюстрації до класики дитячої літератури. Із цілого набору вона вибирала найвідповіднішу, писала дуже щирий текст, приклеювала марку і відправляла без конверта. Було приємно, що, подавши адресу родинного дому, одержувачем вона завжди вказувала когось із нас, малих дітей.
І от що мене тепер вразило. Тета була інтелектуалкою найвищої проби. І у цьому вітанні на моє дванадцятиріччя вона побажала мені «успіхів у спорті». Нічого не згадавши про навчання у школі і примусові заняття у школі музичній. У той час ніхто з моїх ближчих не міг втрапити точніше у те, чим я жив. Зрештою, ніхто не міг би зрозуміти, про які успіхи йдеться. Тож я й нічого не розповідав. Просто зробив то своє, чого найбільше хотів. Спочатку прийшов у спортивну школу і записався – як тоді казали – на легку атлетику. І почав бігати, почав довго і багато бігати, потім почав добре бігати.
Читайте також: Тарас Прохасько: Лукові страсті
Коли я туди прийшов, то виглядало комічно і абсурдно. Я був грубим і мав хронічну пневмонію з астматичним компонентом. Під час першого пробного кросу мало не здох. Був вибіленим і розчервонілим одночасно. Ледве встигав дихати, светрик був наскрізь мокрим на перших морозцях пізньої осені. Пульс сто дев’яносто п’ять. Три кілометри. Весь час відставав від групи, яка трималася темпу легкої розминки. Але таки добіг. І тренер, який на наступні роки став моїм найвірнішим учителем, прийняв таку безперспективність у свою групу.
Якраз у тому першому півріччі чотирьох тренувань у тиждень у школі почалося вивчення алгебри. Я не мав ні сили, ні охоти проробляти домашні завдання. Проґавивши інтродукцію, вже ніколи не зміг надолужити пробігане. Бездоганно почуваючи себе з арифметикою, шугався у алгебраїчних потемках у всьому, що пов’язано з такого рівня математичними розрахунками, – аж до біохімії на третьому курсі біології. Але ніколи не шкодував за своїм вибором. Ще з бігової доріжки знаючи, що мусиш втрачати, набуваючи.
Читайте: Тарас Прохасько: На то курка гребе, аби шось вігребла
Зрештою, я ніколи не збирався перетворювати спорт на професію. Мені подобалося поняття аматорський спорт. Щось таке безпосередньо пов’язане із любов’ю. Щось не до кінця прораховане і корисне. Якісь нераціональні послідовності рухів, які мають сенс тоді, коли вони діються заради того, щоби відбуватися.
Пам’ятаю, як тета, інтелектуалка найвищої проби, приходила на всі ігри чемпіонату університету з баскетболу подивитися на гру, на мою гру, на баскетбол, в який вона також колись грала. Того року у факультетській команді я був єдиним європейцем. Їй сподобалося. І це було моїм максимальним успіхом у спорті.
Часто згадую собі той абзац з «Островів в океані» (не забуваючи про те, що тепер вже існує краща версія перекладу цієї назви), де містер Роджер питає Гадсона, чому бути добрим художником так кайфово, а добрим письменником – мучівно? Думаю, трохи перефразовуючи, може, варто було би залишатися спортсменом. Відразу ж згадую, наскільки заплутаним і самозакоханим був Роджер. Він просто не знав, що бути добрим завжди мучівно. І в цьому весь кайф.
(Останнім, що наразі витрусив із переглянутих книжок, була закладка з мініфотографіями пам’яток ужгородського скансену. Початок вісімдесятих. Збоку знизу вверх чорнильною авторучкою написано: у всьому є свій чар. Почерк подібний на братів. В такому разі йому було тоді не більше як дванадцять років.)
