Починалося, мабуть, з лісу. Лісу у горах, на горах, там ще були схили, прірви, верхи і гущавини. Ідучи лісом, розходячись у різні боки, намагалися підтримувати звуковий контакт, перегукуватися, аби не розгубитися. Всілякі ого-го-го! та інші трембітоподібно вимовлені заклики дозволяли чутися у безпеці, коли мало не луною отримував сигнал у відповідь. Тоді власне почалася ця гра уяви, ця уявна візуалізація звучання, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Знаючи топографію лісу, знаючи манери тіла того, хто закликає або відкликається, можна собі уявити, в якому саме місці той хтось перебуває. Відповідно зрозумілим ставало те, як він рухається, перебуваючи саме у тому місці. Наступний перегук вже вказував на те, куди той хтось переміщається. А ти ж знаєш усі дерева, урвища, ожинові зарості, потічки, кам’янисті зсуви і чуєш, не чуючи, що діється з тим тілом, яке подає сигнали присутності. Знаєш, скільки часу потрібно його ногам, щоби від того вигуку зійти до місця, де спинився на очікування.
А іншим разом лежиш собі на ліжку в дерев’яній хатці.
Тобі дванадцять років, а кузенові чотирнадцять. Ви ще мало що знаєте про те, що робить одне з одним чоловік і жінка, які лежать на ліжку у своїй кімнатці за дерев’яною стіною. Ви притуляєте до стіни глибоку тарілку, трилітровий шкляний слоїк – такі причандалля посилюють звуки – і, чуючи щось надприроднє, уявляєте собі, що може з ними відбуватися.
Про прослуховування знайомих родин я знав від підліткового віку. Навіть бачив людей, які для певних розмов не просто їхали до лісу, а ще й ставали за стовбурами великих буків. Вважалося, що така деревина гасить акустичну вібрацію. Зворотнім феноменом виглядало заглушення. Якесь дуже простацьке, вульгарне. Годинами треба було пролазити через той паркан, аби послухати якесь потрібне радіо. Щоразу, приходячи до Юра, із безпомічною зневагою дивився на вежі на горі у саду, які не вміли нічого іншого, як забивати етер перешкодами.
Читайте Тарас Прохасько: Я мув’є так, а она муві нє
Натомість військовий радіоконтроль видавався ницішим, але й вишуканішим водночас.
Вони попросту слухали усю роботу у закритих мережах, відловлюючи найменші порушення режиму. Здавалося, що це і є велике вухо щоденності. Бо вони ще й мали право і можливість увійти на твою робочу частоту, звертаючись, наче з неба, так, ніби бачать, що ти робиш тоді, коли вони тебе чують.
Про всі ці зовсім непрактичні, але тонізуючі елементи гри я би забув, якби не сталася найбільша революція приватного життя за останні кількасот років. Якби не мобільні телефони. Цивілізаційний злам полягає в тому, що майже кожен має постійно при собі надійний інструмент зв’язку.
І чим якіснішими ставали ці інструменти і сам зв’язок, тим більше додаткових звуків із навколишнього мікросвіту кожного тіла, прив’язаного до озвучення, потрапляє до етеру. Тож окрім слів різними інтонаціями, телефон передає далекий фон. Слухання того, що відловлює мікрофон чийогось телефону, може перетворити розмову на справжню радіоп’єсу. Коли ж знаєш тіло, з яким говориш, і місця, звідки воно говорить, то можна досягти візуалізації не гіршої, як у випадку із лісовим перегукуванням.
Читайте Тарас Прохасько: Ясність неясного
Пустив воду, дзьобає щось виделкою, нагнувся, ковтнув якоїсь рідини, скрипнули двері, зачепив ногою сам собі можеш уявити що, перейшов у іншу акустику – де це, тримає плечем, іде, лежить і ще ні з ким сьогодні не говорив, якесь товариство (можна навіть упізнати), несе тягар, затяжка сигарети, пательня, пралька, перегорнув сторінку книжки, лід, сніг, вітер, води…
Всього дуже багато. Іноді страшенно помиляєшся, бо чогось не знаєш. Іноді щось вигадуєш. Бо якраз на уяву така гра розрахована. А уява не може бути помилковою. Світ є таким, яким він здається.
Comments are closed.