На першому поверсі ще з радянських часів було головне кафе тогочасного містечка. Великий зал зі столами і стійкою нагадував чисельні ресторанчики у гуцульському стилі. Відколи система завалилася, воно виживало і процвітало, як могло. Дерев’яний закурений інтер’єр надавався до скромних весіль. А близькість до церкви означала, що після недільної чи святочної Служби Божої туди прийдуть ґазди, щоби випити пива, заки жінки обернуться з пирогами на обід, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
З початку дев’яностих, коли українського пива раптом не стало (хіба було у кількох львівських пивницях), кафе спеціалізувалося на правдивому чеському (а від 1993 і словацькому). Водії автобусів привозили пляшкове, хтось незнаний – бочкове. Старопрамен, козел, гамбрінус, смедни мніх, темне і світле.
Ми ще встигли посидіти там при пиві з кількома видатними гостями-письменниками з цілої Центральної Європи. Ще встигли подискутувати на якомусь весіллі втрьох – разом росли, а тоді такі переверт оси. Я представляв повстанське легальне студентське братство. Трохи старший вже був молодшим офіцером, який вирішив залишатися в Східній Прусії, насолоджуючись відпусткою у рідній Україні. Найстарший вже думав про фундаменти нової української державної влади.
Тим часом відбувалася тиха барна революція.
На другому поверсі того великого «жидівського» дому місцеві зробили барік. Дуже простий і файний. Важливо, що він був найт-клабом ще у ті роки, коли у Франківську жодних нічних барів не було. Там збиралися усі бурлаки містечка. Два-три справжніх блатних. Спортивна молодь. Трударі лісу, браконьєри. Жінок майже не було. Тільки дівчата, яких поїли солодкими винами, а ті танцювали посеред залу самі зі собою. Наркотиків і сексуального насильства не було.
Читайте Тарас Прохасько: Я листувався з Рейганом
Багаторічним барменом був милий чоловік, який усіх пам’ятав. Сам він не пив, бо був найсерйознішим бодібілдером. Після нічних загальних розгулів він міг лишатися спати на лавках, а вранці – бо мав припасену штангу – починати виснажливі тренування аж до того часу, коли пообіді барік знову ставав ним відчинений.
Головною ж його слабістю був не атлетизм, а класичний рок. Це було дивовижно. Гори, ніч, через вікно видно кавальчик місяця і першу звізду, за кожним столом товариства поважно упитих упирів, і безальтернативно грає старий рок, блюз і Майлс Девіс.
Сімнадцять скрипучих сходинок, якщо йти з подвір’я на той другий поверх.
Дерев’яні старі сходи. Про них складали босанови і свінги молоді музиканти, яких у цьому містечку було традиційно більше, ніж атлетів. Гуру тутешньої гітари сидів тут майже щоночі, насолоджуючись класикою і власною заразністю. Він радів, що стількох присадив на свій блюз.
Колись ми приходили туди вранці подивитися на єдиному доступному телевізорі вирішальний бій Тайсона. Здається, 1995. Мої супутниці цілу ніч пили ром. Тому вранці, прийшовши на трансляцію, ми замовили три пляшки ізабелли. Була така, з етикетками як у оліфи. Друзі супутниць були боксерами, тож вони добре зналися на Тайсоні. Бармен нас пустив, увімкнув телевізор, видав вино, а сам влігся на лавочці посеред приміщення, виконуючи ще кількадесят жимів від грудей.
Було й таке, коли ми приходили туди вранці у порваних піжамних штанах. І таке, що приносили посеред ночі якісь непотрібні скарби зі стриху, щоби поміняти на бренді «слинчев брег». Керамічні попільнички, мотки вовни, сталеві дворучні пили. А гуру все казав – яких ти красивих людей приводиш.
Читайте Тарас Прохасько: Ніхто не заплаче…
Була купа небезпек, але вони розчинялися у доброзичливих поглядах. Головне – не напирати своєї, від свого не відступаючи.
Останній раз – багато років тому – став для мене вирішальним. Вертеп, тлум, всі танцюють, сильно напившись, я теж. І раптом удар ногою, який я встиг відбити. Але проказані слова залишилися навічно. Хлопець-кікбоксер і читач встиг помежи імпровізованого спарингу сказати: де ти був тоді, коли я тобі вірив. Коли, начитавшись твоїх текстів, хотів, аби ти з’явився і усе підтвердив…
Після того я навмисне пропустив два останні удари. Його це лиш остаточно розчарувало. Як автор досі не знаю, якою там була міра авторської відповідальності.
Більшість з тих, що вичовгували ті сімнадцять скрипучих сходинок, різним чином повимирало. Молодші на фронті. Щоби не вимерти так, як ті.
Читайте Тарас Прохасько: Казково-генетичне українознавство
Comments are closed.