Ще у січні я вкотре взявся чистити бібліотеку. Хоч роблю то час від часу вже тридцять років, а книжки все одно насідають у всіх хатніх гніздах і норах у такім обсязі, що – як піски пустелі – загрожують поглинути оази життя у домі. Тож січень і лютий був потрачений на встановлення екологічної рівноваги. До того ж – жодної винагороди для себе.
Одні торби носив у бібліотеку, сподіваючись, що ще одне покоління підлітків вартує того, щоби підсунути їм Дюма (Дюму), Скотта і Сіменона. Інші – май тяжчі – віддавав начитаним висохлим або роздутим від поганого харчування чоловікам біля сміттєвих контейнерів, які спеціалізуються на значно легшому картоні, пише письменник Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Коли почалася війна, я згадав, що холод завжди був стратегічною зброєю русскіх. Однією з основ багатосотрічного режиму насильства. Недаремно втілений ними геноцид був прив’язаний до переміщення жертв на вічний холод. Усі покари на усіх широтах теж передбачали «холодну». Уся дисципліна трималася на межі стерпного і нестерпного холоду. Всі привілеї вміщалися у кожусі і чавунній пічці. Яко же і геополітика, розчинена у мріях холопа, прагла півдня: Украйна, Сочі, Ташкент.
Тож наприкінці лютого перестав віддавати книжки. Згадав, що у цьому домі є старі і діти. А зима буде в кожному разі. Навіть коли би цей дім спорожнів або був розвалений. Добре, що у ньому є печі. І у печах можна палити навіть горіховою шкаралупою. То пощо не спалити непотрібні книжки – в разі чого. Уявляю собі, якою вишуканою може бути така гра на виживання.
Тарас Прохасько: Читач вмирає пишучи
Коли вранці у суцільній темряві (чомусь уявляються вовняні потерті рукавиці) вибираєш кілька томів і фоліантів, які от-от зжере вогонь, що майже не нагріє відстані від кахель більшої, ніж півтора метра. Кілька останніх речень, вибраних із присліпуватих абзаців – пожива для охололого мозку на цілий день. Бо мозок – це передовсім вода, якийсь розчин, в якому думка спрацьовує як напівзруйнована електрична динамо-машина.
До речі. Найважливіше за таких обставин пильнувати комин.
Написане дійсно не згоряє повністю. Сажі від найкращих книжок переважно значно більше, ніж від поганенького хмизу із сусіднього парку. А чистити комини у старих багатоповерхівках тепер значно важче, ніж витримувати у кімнатах теплий дим без виходу у комин.
Але жодне паливо і жодна піч нізащо не втримають тепла без тканин. Пам’ятаю килими, ковдри і коци з пришитими периметром вушками. Пам’ятаю цвяшки на периметрі усіх вікон. Вони дожили до мого дитинства з часів попередньої холоднечі попередньої великої війни (не так довго, якихось тридцять років). Пам’ятаю родичів, які ходять помешканням у зимових плащах і сплять у шерстяних шапках і капчурах. Діти у постійних светерках… Відсвіти вогню від відчинених дверцят п’єца….
Тарас Прохасько: Пох.., нах…
У бездарному рускому броньовику посеред лісу, де не було ні електрики, щоби увімкнути нелегальний нагрівач, ні нічого іншого теплого, тільки мороз, лід на внутрішній стороні заліза, лід у хлібі, лід у флязі, лід у костях і під черепом, ми виживали завдяки тканині. Чіпали до стелі за середину коц і там сиділи поруч не знати скільки (бо холод – божевільно ефективний коректор часу). Навіть не колиба, не юрта, не віґвам і не чум. Попросту іглу з кавалком тканини.
Так можна вижити. А якщо ще є книжки, є відкрита піч, є коти, діти, пси і морські свинки, якщо нарешті всістися поруч, то – за актуальних кліматичних змін – до спалення старих фотографій мало би не дійти. Зрештою, коли горять лики і парсуни, то вже й не знати, чи варто аж так дбати про виживання.
Comments are closed.