Тридцятирічний лондонський журналіст Майкл Вінч, зацікавлений подіями після Мюнхенської згоди у Чехословаччині, хоче поїхати на Закарпаття, де проголошена українська автономія. Його цікавить українське питання, бо кілька років тому, працюючи у Польщі, він познайомився з українським революційним націоналістичним рухом. Тепер дізнався, що на Закарпатті прибули галицькі українці в надії створити незалежну українську державу – Карпатську Україну, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Перед поїздкою його запрошують на зустріч із керівниками британської розвідки, де окреслюють ряд питань, які мав би прояснити Вінч, але застерігають від будь-якої активної діяльності.
1 січня 1939 року Вінч приїхав до столиці Карпатської України. У Хусті життя кишить. Працюють нові урядовці, розгортаються загони воєнізованої Січі, працюють дипломати і кореспонденти з цілої Європи.
Його мрія – написати книжку про Карпатську Україну, він хоче бути справжнім письменником, а не тільки репортером, думає про роман, вважає, що головне призначення Карпатської України – можливість проговорювати українську тему в Європі.
У Хусті він шукає вирішення двох проблем – що би написати і що би зробити як аматор-розвідник. Заводить знайомства, ексцентрично поводиться, всюди наполягає на користі симпатії до Британії.
Читайте Тарас Прохасько: Глобус, дякувати Богу, обертається
Вінч стає постійним відвідувачем усіх столичних закладів. При цьому звертає на себе увагу тим, що постійно щось підкидає і кидає – камінці, м’ячики, кулі, ножі, різні предмети. Він таким чином розробляє свою філософію мікрорухів, яка має ще й мнемотехнічне завдання.
Робить кілька поїздок по Закарпатті. Зустрічається з різними представниками усіх ліній тамтешніх протистоянь. Робить кілька скандальних інтерв’ю. Всі враження, а також ідеї для роману записує у спеціальний блокнот.
Під час відвідин табору для інтернованих осіб його затримує українська поліція. Знайомиться з працівником української контррозвідки, який зближується з ним, бо його цікавить письменницька технологія. Вінч користає зі знайомства. В обмін за літературні розмови він просить вивозити його на місця диверсій із польської сторони, які є великою проблемою українців. Одна з ідей Вінча стосується методів боротьби із диверсантами, про що він хоче потім написати.
Тим часом у Хусті всі закордонні журналісти ставляться до Вінча як до такого, що надто далеко вліз, порушуючи принципи журналістики, а українські газети на його прикладі пишуть публіцистичні статті про деградацію англійського лібералізму.
Вінч, знайомлячись зі всіма, знаходить будинок, про який кажуть, що це таємний бордель для націоналістів. Він з’ясовує, що в такий спосіб пані А. утримує єврейських дівчат, яким загрожує очікуваний прихід німців, готуючи їх до нелегальної міграції до Америки.
Читайте Тарас Прохасько: Козацька рес публіка
Вінч поселяється у пані А., залишивши свого колегу – польського фотографа – у їхнім спільнім номері у центральному готелі Хуста.
Через кілька тижнів Вінч стає коханцем пані А. Він насолоджується життям у віллі, вперше займаючись господарськими і кухарськими справами, що дає йому великі відкриття стосовно філософії мікрорухів. Вінч думає про різні економічні проєкти, пов’язані із Закарпаттям. Їхній дім перетворюється на салон, куди приходять і українці, і журналісти. У подвір’ї дому Вінч влаштовує майданчик для петангу. Ситуацію з Карпатською Україною він порівнює з партією петангу. Петанг у Вінча стає модним. Туди приходить і консул Німеччини, з яким у Вінча постійні дискусії, й один із військових лідерів Карпатської України Колодзінський, який незгідний із загальними очікуваннями уряду автономії стосовно Німеччини, а мріє про українсько-британський кордон у Середній Азії.
Син пані А. – п’ятнадцятирічний хлопець, який став добровольцем Карпатської Січі – парамілітарної організації, з якої формуються збройні сили майбутньої України. Бачачи, наскільки розвинутим є хлопець і наскільки примітивним є вишкіл у Січі, Вінч починає займатися з ним за своєю спеціальною спортивною системою.
Через якийсь час успіхи хлопця завважує начальник штабу Колодзінський і запрошує Вінча бути тренером у особливій роті Січі. Вінч стає керівником спеціального курсу, який передбачає, крім всього іншого, ножове фехтування й ефективне бойове кидання різних предметів.
14 березня відбуваються вибори, оголошується незалежна українська держава. Напередодні чеська поліція роззброює січовиків і влаштовує розправу над ними. Син пані А. стає жертвою знущань і мучівного вбивства. Вінч переживає емоційний злам. Тепер йому вже нічого, крім війни, не потрібно. В цей же день німці входять у Прагу, а Карпатську Україну віддають Угорщині. На Закарпаття входять угорські війська, які разом з місцевими угорцями вчиняють страшну розправу над українцями. Вінч, відправивши свій багаж разом з іншими журналістами, відправляє за кордон зі своїм паспортом пані А., а сам долучається до Колодзінського, який очолює оборону. Разом вони відступають у бік Ясіні, де – виявляється – Вінч піднаходив потрібні контакти під час своїх частих репортерських поїздок.
Читайте Тарас Прохасько: Хащі вздовж колії
В останньому бою, де гине Колодзінський, непритомного Вінча беруть у полон угорці. Вінч потрапляє у концтабір, де його, як і всіх інших, щодня жорстоко б’ють. Оскільки він не українець, не має документів і володіє польською мовою, то угорці передають його разом із сотнями галичан союзникам-полякам. Вінч опиняється на перевалі, де поляки починають розстрілювати полонених січовиків. Несподівано його звільняють і передають офіцерові польської розвідки, який прибув спеціально по нього. Зі здивуванням Вінч впізнає в ньому українського контррозвідника, який цікавився літературною практикою. Офіцер віддає Вінчеві його записники. Каже, що пані А. затримана. І Вінча, і її можуть вивести з Угорщини, якщо Вінч ніколи не буде протестувати супроти того, що через кілька місяців у Англії вийде книжка про Карпатську Україну «Одноденна держава», підписана його іменем. Заради пані А. Вінч погоджується, додавши до своїх умов ще й дівчат із борделю. Його вивозять до Румунії, де він зустрічає і пані А., і свій багаж з усією зібраною на Закарпатті колекцією пам’яток.
У Лондоні Вінч відразу приходить до керівників розвідки і розповідає про все. Потім пише ретельний правдивий звіт, який йому здається найкращим романом. Коли книжка «Одноденна держава» справді виходить, Вінч із розвідниками намагаються проаналізувати, хто міг бути її автором, наскільки використані справжні записки Вінча і кому могли би бути потрібні ті акценти, якими відрізняються книжка і звіт Вінча.
В кожному разі Вінч з того часу стає дійсним працівником британської розвідки. За умови, що він не буде публікувати жодного роману, а у всіх енциклопедичних довідках про нього залишиться лише згадка як про автора «Одноденної держави».
Читайте Тарас Прохасько: Насправді – інтервали між тонами
Далі Вінч ще багато років займається журналістикою, дипломатією і розвідкою. При цьому не перестає приватно досліджувати всього, що стосується Закарпаття і міжнародних ігор довкола нього.
Через двадцять років, працюючи у посольстві у Москві, Вінч потрапляє на зустріч із генералом КҐБ, в якому впізнає українського контррозвідника з Хусту – польського офіцера розвідки з перевалу. Генерал вдає, що ніколи не бачив Вінча, але на прощання вживає фразу, якою всі часто користувалися під час петангу в домі пані А.
Comments are closed.