Перший на канапі — Тарас Прохасько. Тихенько задає питання і рефлексує – Ярина Винницька
Тарас Прохасько. Письменник-мольфар, філософ з Франківська, ботанік з карпатських полонин. Тільки він може про високе без пафосу і просто про складне, – йдеться на порталі Збручі. – Настільки егоцентричний у своїй творчості, що стає універсальним у власній інтимності. Дуже схожий на власні тексти – такий же простий і прозорий. Не намагається справити враження, але водночас неймовірно уважний до ближнього. Геть позбавлений суєтності. Повільний і могутній, як течія великих рік. Біля нього ваша власна суєта опадає, немов листя восени. Він… як там було в «Мертвого півня»… «його неможливо не любити», його хочеться слухати й конспектувати, слухати й конспектувати…
МАМА
«У життєвого успіху – материнське обличчя», – стверджують послідовники терапевтичного методу сімейних розстановок.
З власного досвіду знаю– найвизначальнішим є вчасна сепарація. Я невчасно сепарований.
Ще одна дуже важлива річ – у моєму житті сталося так, що певний час ми з мамою помінялись ролями. Я був ще дитиною, коли мені випало багато в чому опікуватися мамою. Маю підозру, це ще один із різновидів залежності. [Берт Геллінґер застерігає «не бути мамою для своєї мами»].
Мені тоді було років десять, і так триває досі, особливо тепер з наростанням маминої безпомічності. Правдоподібно, своїм опікуванням я культивую мамину залежність від себе, хоча тепер це стає все більш і більш природним з огляду на її вік. Часто ненавиджу в собі моменти, коли починаю її виховувати – намагаюся пояснити, що треба не так, а так…
Читайте: Знамениту книгу Станіслава Вінценза перевидали у перекладі Тараса Прохаська
Вся оця радянська повоєнна інтелігенція – шістдесятники, сімдесятники – витворили цілий епос. Спершу поезія, пісні, а потім з’явилась і проза – образ старенької мами, яка самотньо живе у селі, сидить і чекає, коли син нарешті загляне, коли його постать замайорить на дорозі. Сини теж страждали від того, що не можуть приїхати, потому приїжджали, набирали якоїсь бульби чи грушок, але так і не встигали перед смертю з мамою побачитись. Патова ситуація, де всі страждають, постійно відчувають провину, але так і не можуть налагодити контакту.
ТАТО
Якщо посилатись на стародавній уклад про те, що мама – це матерія, а тато – дух, то я справді вкорінений більше у мамин світ, тому що так склалося з різних причин. Зрештою, ми з братом народились у домі мами, тато був «приймаком». Весь наш світ був наповнений речами, родичами і, не скажу що культом, бо це не культ, матерією минулого мами і її родини. А татів світ був наче мрія, як ідея довершеного світу…
Тато більше як міф?
Мама – також міф. Мама – міф цієї землі, а тато – міф вітру, етеру, Духа Святого. Тобто все відбувалося на тверді мами, але над цією твердю світила звізда тата. Що тут важливіше, що реальніше – то, на чому ти стоїш, чи то, що світить зверху?…
Тато – це дуже багато знань і вмінь, певний ідеал для мене. Це то, чого я ніколи не досягну, вияв тих властивостей і здатностей, якими ніколи не зможу оволодіти. Мирюся з тим чи ні, чи хочу того досягнути, то вже інша справа. Я просто знаю, що тато – це світло іншого світу, іншого підходу до життя.
Читайте: Тарас Прохасько: Ранок родрігеса
Він мав якусь вільність, легкість, вдатність. Йому все було легко, він дуже швидко схоплював ситуації, людей, дуже легко міг панувати над ситуацією. Підозрюю, тато був інакшим, аніж я тепер собі уявляю, але важливим є оте сяйво. Я не ідеалізую його, розумію, наскільки він давав мені неймовірну свободу, але й був авторитарним у певних речах.
Мені було двадцять сім, коли тато помер. Тобто я вже був дорослим. Відбулося ще одне етапне вивільнення – з одного боку, я дуже багато втратив, втратив орієнтир, з іншого – розумію, що натомість отримав багато самостійності.
ЛІТЕРАТУРА
Головною мотивацією почати писати було відчуття, що випаровується якась певна форма буття, і, як мені здавалося, тільки у спосіб літературний можна зробити її «висушку», «випарку», екстракцію. Розумів, що такого явища, такого феномену вже ніколи не буде. Бо є речі циклічні, що повторюються з покоління в покоління, а є неповторні. З точки зору культури чи літератури, всі речі, притаманні тій чи іншій епосі, неповторні. Саме цим відрізняється культура від міфу – міф повторюється, тобто є колом, циклом – все однакове під сонцем, нічого нового не буде, а культура якраз призначена на те, щоб відчути неповторні нюанси одного і того самого.
Ми всі народжуємося, кохаємося, вмираємо – «закони біосу однакові для всіх», як казав Антонич. Але культура якраз призначена для того, щоб побачити, як же воно було, наприклад, між двома Світовими війнами. Тепер не тільки я, а навіть мої діти згадують трудні реалії 90-х років – для них то вже байка, яку можна переповідати. Мене колись вразила одна старша пані, яка дуже хотіла розповісти, як все колись було на її вулиці – яка там була молочниця (продавчиня молока), і я раптом зрозумів, що вже доріс до часу, коли маю подбатипро свої спогади, тому що вони такі ж цінні – я теж пам’ятаю свій молочний магазин, чи, наприклад, передплатні видання. Адже тепер вони – феномен історичний. Отут, де ми сидимо (улюблена кав’ярня Тараса у Франківську по вул. Курбаса), можна було оформити передплату на багатотомні видання – це ж ціле культурне явище. Баланс між однаковим і тим, що передає запах чи відтінок часу, і є, як на мене, література…
Читайте: Юрко Прохасько: Повертаючись до сексуальності
СМЕРТЬ
Смерть не страшна, бо це частина циклу…
Я смерті не боюся тому, що багато разів її бачив, бачив, як зі смертю найважливіших для мене людей щоразу наступає кінець світу. Кінець якогось світу. Великий світ складається з багатьох менших світів, і коли якийсь з них гине, то весь світ міняє конфіґурацію. Я був шокований, коли помер мій дідо (це була моя перша серйозна зустріч зі смертю). І все відбулося якось так дуже файно, лагідно, природно. А на якийсь там третій чи четвертий день всі, хто зібралися в тій хаті, – оце я тепер згадую, як з якоїсь книги Буття, що таки на четвертий – ми почали сміятися, жартувати, торкатися один одного, вже не «відморожено». Більше того, коли дідо помер, і ми викинули його ліки й різні засоби (він останні роки дуже хворів), я зрозумів, наскільки чиясь смерть може спростити буття інших.
Читайте: Тарас Прохасько: Льос паранояс
Настає формальне полегшення, бо не треба вже з усіма цими засобами співіснувати. І це дивовижно вміщається у сфері любові: і жах, і страх, і полегшення, і спрощення. Любов від цього нікуди не зникає, але і світ не завалюється. Ми дали собі раду того разу і давали надалі, бо потому були ще серйозніші, з точки зору структурування родинного життя, смерті. І вони минули. Тому я не боюся, що моя смерть спричинить якісь такі «катаклізми» (сміється). [оцінює власну смерть з перспективи сприйняття її ближніми, тобто більше піклується про їхні переживання, аніж про власні].
Я довго думав про те, що є моїм найбільшим страхом, і зрозумів, що то страх переляку – страх самого страху. Але нам дано витримати стільки, скільки дано. І я знаю – якими б не були болісними страждання, вони тривають тільки доти, доки ти можеш їх терпіти. Біль закінчується – от що є дуже важливим. У той чи інший спосіб – або людина відходить, або біль переходить…
НАЙБЛИЖЧЕ ДО СМЕРТІ
Не було так званого кіна, в якому за секунду пролітає все життя (сміється). Але був момент, коли панцерники (танки) їхали один напроти одного, а я чомусь пробігав між ними. Дотепер дуже вдячний офіцерові, який просто вихопив мене з-поміж них.
А ще було – якось на березі нічної ріки я лишив двох своїх малих дітей, а сам пішов купатися і сказав їм посидіти хвильку. І тут раптом зрозумів, що – холєра! – після повеней все в ріці змінилося і якась течія тягне мене в невідому нору. Я подумав: «Боже, вони там залишилися на березі без мене». А їм було 3-4 роки. Хоча розумів, що нічого б не сталося, – діти почали б кричати, хтось би прийшов, через добу-дві водолази знайшли б моє тіло (сміється). Але коли мене затягнуло в нору, я зрозумів, що з неї треба вибратися, бо діти на березі самі. Цей випадок був страшенно яскравою зустріччю з очевидністю – постійною присутністю смерті.
Тепер, гуляючи з малою дитиною у візочку містом (у Тараса нещодавно народився син Лука), розумію, наскільки кожна ситуація таїть у собі фатальне: моменту не допильнуєш, і все – кінець. Намагаюся прорахувати всі сценарії, наприклад, ніколи не переходжу вулиці, поки машини повністю не зупиняться. Але все одно є безліч варіантів поганого розвитку ситуації. І просто неможливо все контролювати.
ШКІДЛИВІ ЗВИЧКИ
В мене є найшкідливіша з усіх можливих звичка – куріння. Для мене воно дуже важливе. Мені подобається курити. Я почуваю себе невпевнено, коли не можу курити. Підозрюю, що це, можливо, така собі ширма, за яку я ховаюся, – ширма дорослості чи мужності…
Порівняно з іншими, я почав курити пізно – після армії. При тому, що армію перейшов у чудесних для куріння умовах – багато днів безперервно був на самоті, незалежний від начальства чи розпорядку дня. Служив на так званих автономних радіосеансах, жив у танку – тільки ліс і етер – і підтримував радіозв’язок. Це було переплетення фізичного з нефізичним, ефірного з технічним. Армія як така була абсолютно відсутня: я добами лежав в панцернику на канапі і – о! – там курити було б дуже файно, особливо, коли холодно, взимку. Але якось я то все пройшов без папіросів, а потім чомусь почав.
Читайте: Андрухович, Іздрик, Прохасько – серед 50 українських сучасних письменників обирають найкращого
Мені цей процес дуже подобається. Кілька разів пробував відмовитися, на короткий час це вдавалося, але по тому я собі думав «а чому ні?». Ветеринар, яка опікувалася нашим псом, казала, що курять доти, доки можуть. І згадую свого геніального викладача, який казав, що «я волію мати хворі легені, аніж хвору психіку». Знаю, що то зайве, знаю, що від цього можна відмовитися, знаю, що зможу собі дати з цим раду і кинути. Але нащо маю робити над собою таке насильство, навіть якщо мені від цього буде краще? Наразі мені з цим добре.
Займаюся такою діяльністю, яка не є роботою (сміється) – я думаю. А це не вкладається в нормальні чи дитячі уявлення про працю. Можливо, тому хочеться щось робити. Тобто, куриво – це імітація роботи, якийсь рух.
Часто курю, коли пишу. Може, це певний бар’єр чи самозахист… не знаю… а може, просто дуже-дуже глибока травма. Колись я дуже потерпав від татового куріння, мав хворі легені, а тато курив, особливо в авті, коли ми їздили разом. Досі спогади різних людей, які потрапляли до кабінету тата на заводі, починаються з того, що там було страшенно накурено. Мене це мучило, меніце дуже не подобалося.
Можливо, куріння – спосіб встановити з татом контакт?
Можливо… Я думав: «Боже, ніколи в житті зі мною такого не станеться». Але потім сталося… [“те, що ми заперечуємо, нас поневолює, а що приймаємо – звільняє”].
У мене ще багато всяких химерних невротичних звичок, наприклад, мені дуже йдеться про чисті поверхні. Мене денервує, коли забагато речей, особливо закладені всяким різним столи. Мої столи мають бути порожні. Я милуюся естетикою хаосу чужих письменницьких столів, мені подобаються столи з історією, з архівами й артефактами. Але в якийсь момент стало важко витримувати багато речей. Можливо, я відчув, що не можу цілковито контролювати мій світ і ліпше відмовитися від того, чого контролювати не можеш, аніж постійно переживати невдалі спроби гіперконтролю?
То, власне, мій бзік полягає в чистих горизонтальних поверхнях. Коли все поховано по шафах, шухлядах, тоді в порядку – я накопичую, нічого не викидаю, але воно не має бути під руками. Речі – це підмога пам’яті, вони є одними з найефективніших образотворчих об’єктів. Ми можемо забути чиїсь риси обличчя, забути, що відбувалося, хто що говорив, хто як рухався – можемо забути безліч відчуттів, але побачити предмет, який був там, у тій ситуації, чи пов’язаний з тою людиною…і якщо пірнути в цей предмет, почати розмотувати всі нитки, то є шанс від предмета отримати «опорний рух» – відштовхнутися, піти у “підводне плавання” і згадати все. Тому я архівую предмети, але тримаю їх подалі від очей.
Ще один мій гріх – я все відкладаю. Маю певний обов’язок написати про своє минуле, опанувати його, реставрувати чи реанімувати. Але я це відкладаю, відкладаю, думаю, що про все напишу, коли буду в кращій «пірнальній» формі. Підозрюю, що все може скінчитися тим, що так ніколи цього і не зроблю. Все думатиму, що завтра буду в ліпшій формі. А в якомусь «сьогодні» просто перестану бути, і «завтра» не настане (сміється).
СТОСУНКИ ЗІ СОБОЮ
З дитинства знаю, що не «красавчик»…[shabby chic є фірмовим стилем Прохаська]
З досвіду знаю, що ніколи не брав «красавчіством», і тому давно перестав цим перейматися, ще в підлітковому віці. У мене нема художньо-естетичних переживань стосовно мого відображення (сміється). Знаю, що це – я, що воно більше чи менше подібне на то, яким я є.
Колись, коли чув свій голос на магнітофоні, здавалося – це просто щось неймовірне, що то хтось чужий. А по тому зрозумів, що саме це і є той чистий, позбавлений власного уявлення про себе, образ мене. Я такий, як собі здаюся, і такий, як мене сприймають, і такий, яким би хотів бути. Я цілком приймаю, що передовсім є таким, яким мене бачать люди. Знаю про страшенну відмінність власної версії життя і того, що розповідають інші про тебе. Бачу, наскільки це різне, наскільки протилежними є погляди різних людей на одно і то саме. Вся ця теорія свідка, коли розказуєш про те, що бачив, і це було ось так, а хтось розказує про то саме, але зовсім інакше…
Розуміння цього знімає будь-які питання щодо того, як виглядати, як себе вести. Я не боюся, що можу десь комусь видатися безмежно нудним, чи негарним, чи ще якимось…. бо я справді буваю нудним і негарним (сміється).
СТОСУНКИ З ВЛАСНИМИ ТЕКСТАМИ
До своїх написаних текстів я ніякого стосунку вже не маю. Вони живуть самі по собі, як народжена тобою дитина – вона вже має своє життя, і в те, як її сприймають інші, неможливо втрутитися.
Власне, така специфіка письменницького ремесла – твої тексти стають, у певному сенсі, позачасовими й існують поза тобою. Тому я ніколи не закохувався в кінозірок – знав, що вони недосяжні, і я не маю на це ніякого впливу. Так само спокійно ставлюся до того, що написав.
Страшенно тішуся, коли будь-що, мною написане або зроблене, стає імпульсом до народження чогось нового в комусь іншому. Мені страшенно подобається, коли хтось хоче зробити артбук, виставу чи кіно з моїх текстів. І не тому, що йдеться про мене і мою творчість, а просто мені подобається, коли життя породжує життя. Розумію, що це вже зовсім інше життя. І якщо в цьому іншому житті щось, зроблене мною, послужило поштовхом, то це дуже файно. Хай собі множиться! Тому я ніколи не перечитую, не редагую, не авторизую ніяких інтерв’ю, фотографій, бо знаю, що це вжетворчість іншої людини.
Мені або буває соромно – як я міг щось таке примітивне і наївне написати, або навпаки – переживаю дивовижне потрясіння: невже з мене могло вилізти щось таке файне? Часом, коли вип’єш забагато вина, все видається страшенно зворушливим – певний спосіб пиття вина має здатність «розмєкшувати», як би сказали гуцули. Людина стає «міконька», очі – на мокрому місці (сміється).
ПОБАЖАННЯ
Жити уважно, прислухатися до всього, вдивлятися в кожен момент, щоб якомога більше бачити, усвідомлювати і тоді вже реагувати. Вважати на то, що довкола, і вчитись любити те, що є. Як казав один мафіозі із серіалу про «руску» мафію в Німеччині: «Wir sind nur die Gäste in diesem Land», що означає «ми тільки гості в цій країні» (сміється). Не довкола нас обертається світ – ми лише його частинка. Важливо відчути себе цією частинкою, і тоді буття стає співбуттям…
Фото – Віктор Попіль, з колажем від strng – Анна Ладик.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.