Проживши більшість життя в одному місці, можна зрозуміти, що таке завоювання та освоєння нових місць. Якраз на таких масштабах уявна мапа просувань і включень у світськість особливо показова і виразна, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Одного разу в мене була навіть справжня мапа такого штибу. У сімдесятих в нашій школі усі учні молодших класів мусили мати закладену у щоденник нарисовану схему переміщення від дому до школи. Не думаю, що дітям вона була потрібною для того, щоби не заблудитися, щоби – у разі чого – витягнути її і зорієнтуватися, куди далі йти.
Правдоподібно, це була якась безпекова вимога управління освіти. Як то у тоталітарних державах, вона стосувалася не так безпеки дитини, як тотального загальноприйнятого контролю. Щоби могли покарати маленького громадянина, якби він раптом опинився у місцях, не передбачених кривою переміщення. Щодо мене, то регулярно порушував маршрут, проходячи через відкриті наскрізні подвір’я, а не ідучи вздовж вулиць.
Читайте Тарас Прохасько: Додане життя
І власне тоді зрозумів, наскільки це важливо, і приємно, і сенсовно – завойовувати і привласнювати нові ландшафти. Адже життя у місті доволі локалізоване. Ти можеш бути внутрішнім туристом, гуляти непотрібними дільницями, щось вишукувати і досліджувати, але залишатися там туристом.
Нашим ареалом була найцентральніша частина міста. Там ми знали все. Кожен під’їзд, кожну браму, кожен дах і довгий балкон. Але з часом почалися оці періоди ситуативної приватної конкісти. Регулярні дитячі походи на далекий тоді ще цвинтар. Через ціле місто аж до городів, цей шлях влітку нагадував рейд у Африку. Кілька років – щоденна післяшкільна практика на спиртзаводі, привласнення колишнього містечка Княгинин.
Прекрасними були нові землі, освоєні з різних причин у подальші періоди. Скажімо, кількарічна робота у барі у великому і загадковому міському парку, який сусідить з міським озером. Кожного ранку іти туди не на прогулянку чи на чортове колесо, а для того, щоби прожити там цілий день і пізно ввечір вертатися до далеченького міста. І школа сина на Німецькій Кольонії, і праця у школі на Гірці, і чергування коло тата у лікарні у Пасічній, і ще багато чого легального і нелегального.
Важливо, щоби отримати хоча би якийсь час, коли змушений постійно бувати у нових землях. І тоді відкриваються майже усі глибини і висоти, майже усі типи, колорити і ритми закапелка, який – попри те, що належить до твого міста – живе своїм життям. Та й ти, як якийсь лагідний конкістадор, встигаєш, хай ненадовго, стати там принаймні настільки своїм, що не подразнюєш ока тубільців. Так власне з’являються на білому світі метиси і мулати.
Читайте Тарас Прохасько: Різдвяна історійка
Подібно було у Львові. Незважаючи на те, що у перші місяці обійшов цілий Львів, свійський формувався по-своєму. Коперника, цитадель, старий університет, Янівський, вокзал і Левандівка, Рогачка, Знесіння, Кайзервальд, щоденна дорога звідти до старого університету…
Ні Франківськ, ні Львів не є такими, як Берлін. Але, занурившись у певні маршрути, які провадять до екзистенційних місць, виразно бачиш, що кожне місто тим подібне на кожне інше місце, що у ньому багато окремих міст. Які підсувають зовсім інші образки того самого номінального міста.
А ту комбінацію топосів, яку довелося завоювати і приручити, упевнено можна назвати долею міщуха.
