Понад десять років тому я вперше за багато років перед тим і востаннє за всі роки після того прожив так довго поза домом. поверх
Три місяці я провів у Польщі, у Кракові, на віллі Деціуша. Так починався тривалий проект вілли, який передбачав спільне перебування літераторів з Польщі, України і Німеччини. поверх
Ми всі там просто жили у прекрасному місці і могли робити, що заманеться. Не було жодних обов’язків. Передбачалося, що кожен просто отримує нагоду спокійно писати щось своє. Ще один непрямий обов’язок озвучив польський колега – треба ся інтеґрувати. І ми інтеґрувалися, тобто жили по-своєму у спільному просторі, інтенсивно контактуючи одне з одним. Невдовзі ми вже почувалися мало не родиною. Але також дуже скоро відчули і усвідомили, що національні особливості і відмінності не є якоюсь вигадкою, що вони дійсно вилазять на кожному кроці навіть серед таких нетипових у своїх країнах людей як письменники, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Читайте: Тарас Прохасько: Набуватися
Я тоді зовсім не хотів нічого писати. Підвалював основну причину свого там перебування. Дуже інтеґрувався і ще більше виходив за межі вілли, занурюючись у життя міста і його околиць, виїжджаючи у різні інші міста і села країни. Оправдовував своє неробство тим, що невдовзі напишу який порядний репортаж про Польщу, адже у нас тоді була повна криза з цим жанром. І тоді вже з вдячністю вкажу, що матеріал і враження були зібрані в часі перебування на Віллі Деціуша. Але не зробив і цього. І аж тепер, коли виявилося, що саме таких книжок українців про Польщу, поляків про Україну було катастрофічно замало, хочу.
Розпочати і не завершити називання кількох тез, які виросли з власних спостережень і можуть щось прояснити у тому, що називається національними особливостями бачення польсько-українських стосунків. Страшенна банальність, але…
Читайте: Нестримна сила води. Прохасько-молодший презентував у Франківську свою першу книгу
Поляки не менше неоднорідні, як українці. У польському суспільстві внутрішня боротьба ще затятіша, ніж у нас. Розподіл проходить по заході і сході, центрах і провінції, селу і місту, по поколіннях і заможності, по лібералах і націоналістах. Але найбільше – по людях знання і людях міфу. Тому говорити про поляків як щось єдине так само некоректно, як про однакових українців.
Однак, загал поляків краще освічений, ніж загал українців. Вони більше знають, більше читають, більше хочуть знати, більше пам’ятають. Інша справа, що різні поляки перебувають у сфері різного знання – того, що їм більше пасує.
Більшість поляків страшенно критично ставляться до своєї влади, держави, хто з якого боку, але критично.
Читайте: Тарас Прохасько: Комплекс втраченої величі. Чому ми сваримось із Польщею
Польський загал у своїх вподобаннях мало чим відрізняється від українського. Хіба що оцим більшим рівнем знань про своє минуле, спрепарованим у певному дуже виразному зрізі.
Поляки не вважають, що вони були окупантами ні в Україні, ні тим більше в Галичині.
Вони знають, що українські землі були дуже важливою територією для польської ідентичності. Без українського елементу історія польської держави перестає бути своєю історією. Без Львова у цій історії не обійтися. Як до цього ставитися – ще одна лінія розмежування.
Читайте: Тарас Прохасько: Непотребство
Поляки забувають про те, що – на відміну від АК – УПА була формуванням без державного проводу.
Поляки знають, що відновлення польської держави у двадцятому столітті врятувало і їх, і Східну Галичину, і Європу від більшовиків. Тому вони розуміють, що сучасний східний кордон Польщі є встановлений Сталіним. А підрадянських українців, які цим скористалися, довгий час прирівнювали до більшовицьких загарбників. Тож сучасна Україна у розумінні багатьох поляків є і конструктом, і продовженням радянської традиції.
До теми: Тарас Прохасько: Гра з сірниками. Не судіть Булгакова та Висоцького
Усі поляки вважають Україну екзотичним Сходом. Одні це толерують із розумінням, інші цим захоплюються, інші цього бояться. Серед поляків, які знають і поважають свою родинну історію, кожен четвертий має походження звідси. Тому їм небайдуже, що відбувається на землі предків.
Впродовж останніх двадцяти п’яти років усі поляки бачили, що відбувається в Україні. І бачили усіх тих українців, які опинялися в Польщі. Якщо ми не маємо ілюзій стосовно наших політиків, урядовців, реґіональних делегацій, заробітчан, контрабандистів, бандитів, проституток, бізнесменів, прикордонників, поліціянтів, то що вже говорити про поляків. Вони запізнали наші найколоритніші вияви вповні. І те, як ми ставимося до зробленого колишніми поляками у своїх містах, також.
До теми: Тарас Прохасько: П’ята стихія
І не можна забувати про таке, що майже половина теперішніх трудових мігрантів з України є не тільки російськомовними, а попросту носіями російського світогляду. Як казав один такий українець – ми вазьмом іх без вистрєла….
А на віллі було так, що після вечері ми всі разом пили трохи польської горілки. Тоді німці йшли спати. Українцям з поляками ще чогось бракувало, якогось єднання. Ми потрошили пиво, яке завжди було припасене у німецькому холодильнику. А кожного ранку, заки німці ще спали, бігли у продуктову крамницю, щоби купити таку саму кількість такого самого пива і повернути вкрадене. І ніколи не додумалися купити якогось пива собі наперед. Така схема.
