Найнепорушнішою виявилася грушка. Вона росла над величезним яром, який у наших карпатських ландшафтах завжди нагадував про Велику Україну. Щось у ньому було від легендарних степових і лісостепових балок. Щось від Васильківського та всіх малоросійських живописців. Верхи яру на південній стороні позаростали південною ж деревиною і гущавиною. Малесенькі старі сливки, шипшина, молоді дубки, глід, терен, крушина, ожина не така, як у лісі чи на зрубах. Грушка мала кільканадцять метрів зросту і галузитися починала аж на п’ятиметровому рівні. Трохи нижче від першого розгалуження у дерево був забитий металевий гак.
Казали, що у першу світову біля тієї грушечки розмістився відділ зв’язку, а на гачку трималися телефонні дроти, що висли над яром до шанців на краю пралісу. Так от. Коли мені було три роки, грушка була точнісінько такою самою, як тепер, через п’ятдесят років. Вона, ця дичка, ні збільшилася, ні зменшилася. Що є дивним для дерев. Переважно вони – як театральна куртина – виразно відділяють своєю сильветкою акт від акту. Під тою грушкою чомусь найніжніша трава. Щоправда, висохла ще від кінця травня (її суха ніжність настільки сухо-ніжна, що навіть у час лютневої відлиги вона знову суха вже за годину після того, як проявиться з-під наскрізь розмоченого снігу), пише Тарас Прохасько на Збручі.
Горіх величезний. Під його шатром опинилася значна частина території біля хати. Він тисне на електричні дроти. Він шкребе дошки стрихових стін, позгортане його опале листя утворює неймовірні купища, в яких легко могли би чаїтися китайські снайпери. Аж не віриться, що третину свого життя я називав цей горіх новим.
З ялицями взагалі якась часова чорна діра. Недаремно усі сусіди так переживали, коли якихось двадцять з гачком років ми з малими дітьми понаносили з лісу із тузин однорічних проростків. Врятували їм життя. Висмикнули з суцільного поля боротьби за виживання, на якому одне біля іншого росло кількасот малесеньких яличок. Це той випадок, коли наші випадкові обранці могли би писати бестселери про прості способи досягнення життєвого успіху. Тепер ялиці значно вищі від хати і – як усі успішні особистості – мають шанс у разі справжньої бурі стати загрозою для найближчого оточення.
Так само успішно, але значно толерантніше розрісся ялівець, принесений із субальпіки. У ялівців попросту інша стратегія. Май борше айкідо.
Читайте: Тарас Прохасько: У хованки зі смертю
Боз і калина нагадують комунальні квартири, в яких всі мешканці усіх окремих кімнат встигли так чи інакше породичатися. Кілька стовбурків то зближуються, то віддалюються, а між ними постійно плодяться прути, які не завжди й доростають до того щасливого моменту, щоби отримати і втримати на собі хоч кілька китяг цвіту чи ягід.
Карликові за своїм задумом яблуні збилися із детермінізму селекційної генетики і перетворилися на подобу омріяних кулястих хаток дауншифтерів. Правильно згинаючись і терплячи неминучі подряпини, у їхніх кронах можна досить затишно влаштуватися навіть із кількома невибагливими дітьми. Краще, ніж Симеон Стовпник. Просто зовсім інша ідея провадить.
І ще одним історичним об’єктом є черешня, яка муляла око (доти, доки не виросла настільки, що стала практично невидимою) перед самим ґанком. Зваблений свого часу чорними черешнями у старенького Корпанюка у Яворові (він тоді дав пару кісточок, але вони десь загубилися, що тільки підсилило звабу та ідею-фікс), купив колись саджанець у молдаванина, бо поруч висіла обламана гілочка з такими, як у Яворові, плодами. Звичайна історія із дев’яностих. Деревце прижилося, але було цілком не таким. Воно росло і набирало стовбура, зовсім не дбаючи про плідність. Аж коли стало двадцятиметровим, зайнялося розмноженням. Ягоди-кістянки були дрібнесенькі і такі гіркі, що їхніх сік не пасував би навіть до віскі. Тепер то дерево у рабстві. Воно уже призначене на дорогоцінні рожеві дошки. Плекаємо на убій.
Читайте: Тарас Прохасько: А шабелька – з пастернаку
Коли хочу зворушитися вдячністю за справжнє життя, згадую собі усі дерева, що зменшують собою площу розпуки. Коли хочу повірити, що моє життя є найкращим варіантом із того, що могло би бути, уявляю собі загладу, рідні терени, на яких нема жодного близького дерева.
Comments are closed.