Першого листопада 1919 року у найдисциплінованішій Українській Галицькій армії, яка ще влітку перейшла Збруч і опинилася на Поділлі, залишилося боєздатними якихось десять тисяч вояків. Боєздатними, але не боєспроможними, бо навіть здорові не мали чим стріляти і носилися зі своїми крісами як з патерицями, до якої можна хіба що прив’язати багнет. Страшна епідемія тифу перетворила галицьку армію на пересувний морг, навіть не шпиталь. Вже через кілька днів командування мусило укласти перемир’я із добровольчою армією Денікіна. У страшній колотнечі різних сил, що зсунулися на красу України, треба було вибирати того ненависного партнера, якому галичани були емоційно найчужіші.
Але парадокс полягав у тому, що ніяке перемир’я, тобто виживання шляхом виходу із бойових дій, ніскілечки не гарантував виживання. Абсолютна більшість припадала на так звані “не бойові втрати”. Хоча найбільшими потерпілими у модерних війнах ставали мирні мешканці, військо, яке перебуває у поході крізь голод, мор і абсурдну невідповідність своїй функції військової моці, виглядає ще жертовніше. Більшого жалю гідне, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Вони їхали потягами, у кожному вагоні яких на ранок трупів було більше, ніж живих. Вони везли своїх мерців кілька годин, намагаючись вірити, що це ще не все, а тоді зупинялися і, знайшовши більш-менш пристосоване місце, влаштовували масові похорони. Щонайменше сорок тисяч. Весь чоловічий склад десяти-двадцяти галицьких містечок. І їхали далі коліями, на яких не дотримувалися жодних розкладів, бо розклади не були складені.
Листопад поганий тим, що вже майже неможливо знайти чогось, аби хоч трохи нагадувало дари природи, принаймні ілюзію їжі. І ночі такі зимні, що перехід від гарячки до небуття видається легким охолодженням.
Ціле моє дитинство – а, значить, і життя – пройшло у сяйві тягаря родинного міфу про стрийка Тараса. Зрештою, Тарасом (а знаємо, як много важить ім’я) я став у значній мірі через нього. І я все знав, що все, що відбудеться зі мною після двадцяти п’яти років – якраз стільки він прожив – буде певним чином життям на двох. Я користуватимуся його потенційною енергією, а мій досвід ставатиме контуром його можливого життєпису.
Він був старшим на один рік братом мого діда. Маю знимку, де їм шість і п’ять. Обоє довговолосі, у якихось мережаних сорочках з великими комірами, у однакових чобітках. Молодший виглядає старшим. Він поважніший. Тарас змалку був менш прагматичним. Він не дуже добре вчився і у коломийській, і у перемишльській гімназіях. Дивне мали життя, бо тато став місіонером в Америці, жили з мамою і молодшими сестрами, старші хлопці. У Перемишлі Тарас мав неприємності через плекання української гідності серед польських однолітків. І мав приємності: грав на скрипці, натренував свого песика Пікуся хапати зубами ватні вкладки у спідницях пань і панн, чисельні жовніри гарнізону віддавали йому честь, коли провадив маму на вечірній шпацер в гімназіальному мундурі. На відміну від молодшого брата, він не дуже знав, що далі робити. Думаю, що велика війна стала полегшенням у вибудові життєвого плану. Вже восени двадцятирічний Тарас був в усусусах. Наступних фінальних п’ять років його історія ідентична з історією корпусу.
У листопаді 1918 він встиг прибути з Чернівців до Львова. Чернівецька дівчина більше його не бачила. У Львові натомість він зустрівся з мамою і сестрою, які цілодобово перебували у Народному домі. Старший брат в цей час вже був у полоні в Італії і марно чекав, коли полонених галичан повернуть на свою війну.
Тарас (є і така фотографія) незадовго перед смертю виглядав так, що за ним можна вивчати еволюція молодечих облич у будь-який час, коли йдеться про нестерпне розтягування і незбагненну концентрацію днів війни.
Він помер якось ірраціонально. Що є підтвердженням того, що так, як треба, як мало і має бути. Мав тиф. Витримав, видряпався. У переповнений шпиталь принесли стрільця в гарячці. Посттифозний хорунжий Тарас переклав того на нари, а сам ліг на підлозі. Був ще надто слабим, очевидно, бо застудився і помер від запалення легенів у тому ж бараці. Що було із тим, кого він пустив на своє місце, – невідомо. Мабуть, також помер, рулетка набирала непрогнозованих обертів.
Дбайливий чура привіз, дорогою до свого дому, додому тільки скрипку, знимку і песика Мушку. Мама на якийсь час стала атеїсткою.
Недавно я був у Проскурові – Хмельницькому. Дійшов до території дитячого міфу цілого свого життя. Мені сказали, що є ще уцілілі споруди, які тоді були госпіталями. Я не пішов туди, уявляючи собі, що ті, про кого я думаю, правдоподібно умирали у абсолютно випадкових приміщеннях, якось пристосованих до шпиталів, що перепливають у морги. Найшвидші зміни є насправді менш суттєвими від того, що залишається так само архаїчним, як завтрашній день.
