Єдине, що залишається, – це плекати внутрішній спокій. Пояснити собі, що можеш тільки щось сказати, не сподіваючись, що твоє казання може бути почуте, зрозуміле і сприйняте тими, від кого щось залежить. Бо ті, від кого щось залежить – божевільні. Вони не розуміють, що таке табу.
Кому не можна порадити, тому неможливо допомогти. Тож треба плекати внутрішній спокій, незважаючи на те, що жалієш цих нещасних смертників, яких ціле життя мкне, а вони не знають іншого порятунку, як передавати заразу свого мкніння. Власне тому треба вирощувати внутрішній спокій і поширювати його зі всієї сили, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на Збручі.
Я був там лише кілька разів, не маю ніяких планів на те, щоби бувати там частіше. Правдоподібно, обійдуся без того, щоби побувати там ще раз. Але ж уявлення про те, що буде завтра, не дає мені спокійно жити сьогодні. Тому потрібний спокій.
Йдеться про Свидовець. Один з найгарніших карпатських хребтів, один з найбільших в нашій Україні природних масивів. Тепер у ньому хочуть збудувати велетенський високогірний курорт. Зрозуміло, що потворний. У нас навіть те, що проектують австріяки чи німці, стає потворним. Не кажучи вже про саму ідею такого переступу – зліквідувати одну з небагатьох уцілілих до наших часів заповідну територію.
Читайте: Тарас Прохасько: Кілька перших абзаців
Мабуть, треба відпустити. Не шкодувати за втратами у світі, який стає дискомфортним. Не шкодувати за тим, чого не можеш втримати. Ненавидячи гріх, навчитися любити його носіїв. Не будучи готовим до вбивства, не розпочинати збройного спротиву, який міг би спинити реалізацію проекту.
Бо його рано чи пізно таки зреалізують. Держава, якій я делегував право на насильство і остаточне рішення, надто слабка, надто тупа і обмежена, надто жадібна і дріб’язкова, щоби правильно визначити пріоритети, вирішити нескладну задачу з врахуванням обмежувальних протиріч, чітко сформулювати вето і забезпечити його дотримання.
Свидовцю буде капут. Незважаючи навіть на всі зобов’язання перед європейським континентом, від якого ми вимагаємо все більших дотримань вигаданих нами зобов’язань стосовно нас. Варто все ж таки поїхати попрощатися, як до старих родичів, які збираються померти. Зрештою, внутрішній спокій – це сила прийняти те, що не можеш змінити. Або відвага змінити себе. Воювати, втікати чи завмерти. І здатність вирізнити, що пасує насправді. Тому я – ніколи не вдаючись до таких способів – розумію терористів, не осуджую емігрантів і не зневажаю конформістів. Це їхнє відчуття самозахисту. І не їхня вина, що людей з іншими власними потребами – навіть у вимираючій Україні – стало надто багато.
Читайте: Тарас Прохасько: Бабінтон
На Свидовець прийдуть чужаки, завойовники, колоністи. Експансія – найреалістичніший спосіб самовдоволення. Вони принесуть з собою своє майбутнє умирання і швидку смерть багатьох світів, які тут існували. Це буде називатися успіхом і хоч якимось позитивом у занедбаній країні, яка саме через відсутність серйозних табу є такою нещасною, безпомічною і небезпечною.
І це можна радісно прийняти лише тоді, коли сам собі виростиш свій внутрішній спокій.
Один чоловік з-під Свидовця казав мені таке: то, що люди зробили штучний інтелект, дає мені велику надію, що вони скоро запізнають, як то тяжко бути нашим людським Богом, бо як цей інтелект буде такий самий дурний і непослушний, то буде над чим задуматися, і це мені укріплює віру у Христа, бо зразу показує, що той бог, що ми його називаємо Богом, не є ні перший ні останній, видно, що його нащось сотворив ще вищий Бог, а може, і того – ще вищий, бо таки ніхто не може пояснити – для чого всьо це є, кожен лиш каже, що маєш робити, як маєш прожити, а нащо – не знати, як той штучний інтелект, який навіть як збунтує і всьо буде тямити, ніколи не допетрає, що йому присудив чоловік-творець.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.