Всі ще спали, гості у окремій кімнаті, а я у січневих потемках ішов зимною підлогою до кухонного архаїчного холодильника. Не для того, щоби щось під’їдати, а щоб побачити, переконатися, розгорнути і понюхати. Ці гості – найближчі, хоч тепер і здалека – приїжджаючи, завжди мали зі собою канапки. Те, що не встигли з’їсти дорогою, клали у нашу льодівню. Нічого смачнішого я у ній не заставав. І цілий ранок чекав на то, аби замість звичного сніданку дістати на сніданок відрізок вуйкових канапок, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Тепер, читаючи два велетенські томи вуйкових споминів, які він після кільканадцяти років бадань видав дорогоцінними книгами для родинного користування, запах тих давніх канапок спрацьовує як прустівське тістечко.
Вуйко, який є медиком, біофізиком, анатомом, професором, академіком, зробив неймовірну для гуманітарія працю, немов анатомічний атлас: вся генеалогія кількох родів, знимки, копії сотень документів. Щось настільки грандіозне, що надає ілюзії життя вічного усім відгалуженням велетенської родини.
Читайте Тарас Прохасько: Нюхаю, отже пахну
Крім того, він умістив у своєму атласі свого світу спомини свого тата, своєї мами, своєї тітки. Всіх їх, незважаючи на особливості власного погляду на події кількох десятків років, лучить одна риса. Кожен і кожна робили впродовж свого життя чисельні записи про те, що відбувається. І саме ці записи були тим найважливішим багажем, який вони тримали біля себе, щодня витрачаючи певний вивільнений час для продовження нотаток, під час неймовірних життєвих обертів, які виглядають масштабними хоча би через відстані, подолані з і без власної волі впродовж божевільного двадцятого століття.
Вуйко, наприклад, у чотирнадцятирічному віці не вважав за непотрібне зафіксувати у окремому зошиті всі ті 131 станцію, яку йому вдалося побачити через віконце арештантського вагону дорогою від Брошнева до околиць Хабаровська.
Десять років у Сибірі. Рідкісне повернення у дідівські краї. Страшна прив’язаність до чисельної родини, з якою – незважаючи ні на що – відбувалися тисячні візити і зустрічі. Так само, як з могилами. Ціла Галичина. На кожному десятому цвинтарі – хтось із фамілії. І десятки років – цвинтарні автономні маршрути. Впорядкувати, знайти, знайти і впорядкувати, а тоді щороку об’їжджати і відвідувати хоч на час запалення свічки і двох-трьох найкоротших молитов.
Потім, коли виросли діти, коли вони поєднувалися з іншими родами, коли народжувалися внуки, які поєднувалися з іншими родами, даючи правнуків, піраміда живих і, відповідно, померлих множилася з геометричною прогресією. А ще власна активна діяльність, яка передбачала десятки ближчих і сотні дальших контактів. І ще сади, будинки, родинні свята. І ще невпинне збирання грибів, виїзди всіма маршрутами, безперервні поїзди у різні міста, де робилися якісь важливі академічні розширення власної школи і шкіл колег.
І все це зафіксовано у щоденниках і спогадах. Динаміка і близькість, які ледве надаються до розуміння такому артистові, як я.
Читайте Тарас Прохасько: Заповідь дванадцята
Серед тисяч імен і сотень топонімів мене найбільше зворушило те, що вуйко жодного разу не пропускає згадати, що у тій чи іншій ситуації були зі собою канапки. В дорозі, в дорогу, після дороги. Мабуть, думаю я, це і є фундаментом вдалого життя. Бо маєш із собою щось таке, що робить тебе вільним від обставин. Бо маєш у житті щось таке, про що можеш подбати наперед. Бо маєш щось таке, чим можеш справді втішитися навіть у невтішні часи. Символ дому, взятого з собою у найневідомішу дорогу, який все ж промовляє про повернення до дому, в якому є хтось – чи мама, чи дружина, чи дорослі діти – хто знає, що таке канапки у дорогу. І вміє, і може їх зробити і у найскрутніші, і у найблагіші роки.
У мене такого не було. Тому й ходив нюхати до холодильника.
Comments are closed.