Ціле своє життя я мріяв про коня. Він би чекав на мене під всілякими кнайпами, редакціями, роботами, готелями та іншими місцями вечірнього перебування, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Щоби після всього могти вилізти на коня і неквапом доїхати аж додому, вивести сходами на поверх, дати їсти, накинути на нього пелеринку, спробувати вкласти на підлогу й у найкращому випадку заснути, примостившись між різними частинами кінського тіла.
Уявляв собі, як би мій кінь ще прощально подивився на мене, піднявши збоку і навскіс свою велику голову. Якби таке було, то знав би, що моє півстолітнє життя у місті, у камениці не було невиразним.
До теми: Тарас Прохасько: Спецшкола рефлексів
Страшенно люблю кінську голову. Нема, мабуть, на світі місця придатнішого для долоні, ніж щока коня. А з нею виявляються очі і губи.
Серед чисельних відчуттів, пережитих за довгий час, одним із найсильніших є спогад про засніжену полонинку, якою кінь тягнув навантажені сани спочатку стрімко вверх, а потім нестримно вниз. В обидва боки його треба було інакше підпирати. Коли впираєшся спиною у груди коня, якому слизько, а його щока притискається ззаду до твоєї, то здається, що переселився у правік.
До речі, те, у якому світі живуть люди, легко вичислюється тим, скільки коней є на світі. Чи у цьому реґіоні.
Я ще пам’ятаю дорожні знаки з перекресленим конем. І десятки запряжених фір на торговицях. І фіри на картопляних полях вздовж доріг. І буду з написом «хліб», яку віз кінь з пекарні до хлібного.
Читайте: Тарас Прохасько: Дуже примітивна діточа онтологія
Коли втомлююся думати про людську історію, починаю уявляти собі історію коней. Відколи вони погодилися на співпрацю, їхня доля уподібнилася долі людей. Все залежало від місця народження, роду занять, історичних обставин, середовища і призначення. Мало кому вдалося прожити згідно з покликанням.
І цікаво, де проходить межа між вітальним виявом своїх природжених здатностей а осоружною нищівною працею. І ще одна проблема: де вібрує межа між користю виховання і плекання а насильним накиданням долі.
Думаю про мільйони коней, які були втягнені у людські війни.
Які не просто возили собі шалених людей по полі бою, але й самі – як співучасники – отримували масакру всіма нищівними методами.
Оскільки у конях Бога більше, ніж у машинах, уявляю собі міста, в яких поруч з людьми було так багато цих дивовижних істот. І працьовиті родини, в яких кінь ставав тотемом.
Читайте також: Тарас Прохасько: Глобус, дякувати Богу, обертається
І всілякі кінські долі, заручники долі людської. Всі ці перегони, ігрища, виїздки, прогулянки, паради.
Не можу собі пояснити, як так сталося, що одного разу розбудив втомленого за день коня браконьєрів, які рубали найкращі дерева на горі, і попросив його трошки на ньому поїздити. Не знаю, що він собі думав, радів, бо такої уважності ще не переживав, чи злився, бо що з того доброго на годину, коли такий змучений.
Найгірше, що собі можу уявити про долю, то коні, опущені у підлітковому віці у шахти. Через кілька десятиліть – середній тоді час людського життя – вони там і вмирали.
Найгарніше, що бачив, – дванадцять білих неспутаних коней, які гасали між афинами на відрогах Чорногори. Може, не всі були таки білі, попросту світив повний місяць, дещо прикрашаючи відтінки, стираючи їх…
