Невелика повість Вінценза тримається на розповіді про візитацію владики Андрея Шептицького на Гуцульщину. Оповідь ця цілком євангельська. Владика дійсно відвідав усі гірські парафії своєї дієцезії. Приїжджав на коні. У кожній відправляв Службу Божу, у кожній спинявся на ніч у домі пароха. У кожній надвечір мав прийняття з усіма парафіянами.
Всюди були забави. Владика ще такого ніколи не бачив, тож мусив щоразу адаптуватися до того зібрання, яке саме тоді було навколо нього. І ніхто ніколи перед тим не бачив такого чоловіка, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Сенс пізнішої оповіді полягає в тому, що Владика побув і поїхав. І заки він був, було так добре, як ніколи перед тим. Була радість, спокій, веселість. Кожен бачив, яким є його життя, бо усі закапелки були освітлені присутністю чогось великого. Найважніше, що то була перша забава, на якій не було горілки. І її не було потрібно. І у ті години здавалося, що так нарешті може бути завжди. Щось таке відкрилося, що здавалося вічним. З полегшенням думали про то, як було, а як відтепер буде. Але вранці він поїхав далі. Залишилися мрії, спогади, свідчення, вісті, історії, перекази. Усі, хто при цьому був, мали знайти рівновагу між тим, що вони пережили і запам’ятали, і тим, що про своє пережите розповідали інші. В кожному разі стало без нього сумно. Його не стало, і оповідь не змогла втримати від того, щоби вернутися до горілки, яка хоч трошки розвеселяла.
Дуже показово, що цю свою повість Вінценз відправив до комісії із беатифікації Андрея як повноважний документ щодо ще одного доказу святості. Нема нічого сильнішого у християнських вимірах від літератури. Адже саме наше християнство є передовсім літературоцентричним.
Читайте також: Тарас Прохасько: На то курка гребе, аби шось вігребла
У цьому сенсі наша версія стосунків із Богом виявилася надзвичайно ризикованою і страшенно ефективною. Мало того, що наш месія є невід’ємною складовою Божої повноти, він є ще й Творцем, який піднявся до рівня своїх сотворінь. Не закон, не наука, не ретельні вказівки та інструкції на всі випадки життя, а лише література може вмістити у себе і Трійцю, і земне життя Христа, і Воскресіння.
Християнство – це такий спосіб віри, який виникає у емпатичного читача літературної достовірності. Перейнятися оповіддю, яка дає стільки свободи відчуття невідомого, що – як у доброму детективі – не відпускає, спонукаючи вести своє власне розслідування.
Геніальний репортаж Луки – ось підстава християнського літературного пізнання співпереживання з Богом, який став винятковим персонажем. Лука задав орієнтири віднаходження повторів страстей у самому собі. Пережита євангелістом правда, отримана від істинного свідка, стала найбільшим доступом до Світла, якого не зміг застати на власні очі. Так працює література.
Читайте: Тарас Прохасько: Яка година – поломилася пружина
І ми віримо їй. Віримо літературно, читацько, інтерактивно. Принаймні кілька разів у рік ототожнюємо себе із героями, переживаннями, виразними деталями, колізіями і перипетіями, питаннями і загадками, не промовленими висновками і асоціативними натяками найдосконалішої повісті. Аж до тієї міри, що готові увійти в реальність репортажу і уявити себе на місці того, хто якимось вирішальним вчинком змінює хід безлячно страхітливої послідовності відтворюваних знов і знов подій.
І автором усіх редагувань є ми самі. І остаточний текст не дійсний без цієї персональної редакції. Обсяг роботи на сьогодні – принаймні від в’їзду у Єрусалим до Гетсиманського саду. З врахуванням галуження усіх ліній. А вже завтра треба бути готовому до кровотеч і шоку.
