Навіть у кримінальному кодексі срср, який я вивчав у дванадцять років, мене зацікавило одне: що можна носити холодну зброю, якщо вона є невід’ємною частиною національного костюма. Завидував кавказцям з їхніми кинджалами, заздрив алеутам зі всілякими гарпунами із моржового зуба.
Уявляв собі, як можна скомпонувати у соціалістичному місті гуцульський стрій, невід’ємною частиною якого були би в чересі кріс, а в руках топір, або: є у мене топір-топір і кована бляшка, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У підлітковому віці я інтенсивно переживав такий собі комплекс Давида: як трафиться який Голіаф – а за моїми тодішніми спостереженнями за світом інакше й бути не могло – то треба мати у набедреній пов’язці пращу, а під ногами хоча би один камінчик.
Аналізуючи цей феномен, не міг ніяк допетрати до висновку – чи це поколіннєве, чи вікове, чи історично зумовлене, чи походить з дому, чи просто персональне збочення. В кожному разі, мої найближчі друзі так само палко цікавилися підручною зброєю.
Ми навіть вважали, що народилися невчасно. Бо уявляли собі ідеалізований правильний світ, в якому предметами першої необхідності (магазин з такою назвою був у Лоєвій) були шаблі, шпаги, принаймні стилети. При цьому новочасні фінки у рукаві маринарки видавалися такою самою печаллю, як і панельні багатоповерхівки.
Очевидно, мріялося про відкритість, про шляхетність.
Але реальне життя, просякнуте вульгарним макіавелізмом, мусило бути реалістичним. Тобто знову повертатися до сили безсилих, до підступної Давидової мотузки. От ми і вкладали свої фантазії і сподівання у майстрування примітивних засобів справедливості. Різного ґатунку оружия возмєздія, або принаймні паритету на засадах гонки озброєння.
Від семи років я ходив до школи із однолезовим складаним ножиком на шнурочку замість хрестика. Добре, що ніхто мене тим шнурком не задушив, добре, що на ньому ніде не завис. Нашим безцінним матеріалом були розплющені кулі дрібнокаліберних рушниць, які ми виколупували разом з дрібнесенькими трісками із колод дерев’яного кулеприймача, проникаючи через мури на нічну стрільницю.
Ці кавалки металу, якими ми обмінювалися, як алясківські золотошукачі самородками, можна було переплавити у банці від рибного паштету на кухонній газовій плиті і налити у алюмінієву накривку від пляшки молока, кефіру або ряжанки. Така плесканка, закладена у рукавицю, видавалася мало не лінією мажіно, коли дозволити собі заборонений англійським боксом удар відкритою долонею.
Спогад пальців з такою штукою спрацював і у зрілому віці, бо на осінній площі жовтневої революції у Києві 1990-го я був вбраний лише в одну шкіряну рукавицю, в якій вміщався півторасантиметровий у діаметрі сталевий підшипник – одна із шістнадцяти куль від зменшеного до розмірів письмового стола справжнього більярду.
Були ще сотні годин кидання ножів. Були кістені з електричного дроту. Були короткі кийки із залитим в осердя свинцем. Золінгерівські бритви у шкарпетках і за тенісним напульсником. Загострені тверді гілки. Молоточки, ексклюзивні різці для різьби і навіть невеликі обценьки. О, ще цвяхи-сотки, пропхані у винні корки як у ефес. Один короткий час – імпортні газові балончики. Або модні дезодоранти плюс запальничка, що давало ефективний вогнемет. І повні кишені потужних петард.
Це для виходів у місто, в публічні місця, у громадський простір. Натомість рідний дім у нашій уяві був не менше вразливим. Як у кінах невигаданих жахів. Хоч насправді не ці кіна, а знання про нічні арешти викликали обурення: як так можна здатися, коли під подушкою револьвер. Тож ми відсутність револьвера і віру у безпечність дому втілювали у заниканих у різних місцях – під подушкою, біля дверей, між книжками, за трубою – подобах шаблі чи алебарди.
Як у алкоголіків і наркоманів – всеохопна ілюзія контролю.
І на недосяжному обрії та гуцульська придабашка про дорослого хлопчика, який виносить з хати щось останнє, а на розпачі мами про то, як зиму перезимувати, захекано каже: вам пусте в голові, а мені пістоль ся трафлєє… Слава Богу, нам ся не трафив.
