Ніколи не думав, що то настільки правдиво. Ніколи не вірив, що настає час, коли не просто розумієш, скільки всього набачився, надумався і наробив. Коли відчуваєш хитку фосу між тим, яким був десятиліттями давніше і приготовленим на нині кристалом сьогоднішого дня. Коли виразно бачиш, що не дуже й розумієш, пощо всі ці дари, досвіди і красоти були, коли їх не тільки вже нема, але й не надто пам’ятаєш з тією напругою, щоби змогти відтворити хоча би уявно, на поверхні покоцаного мозку. Щодо власної сатисфакції питань нема, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Але чомусь починаєш думати про той найточніший детектор правди і омани, який врешті доведеться з полегшенням пройти (знаю, що буде полегшення, але людськість всередині більше перейнята тим, щоби пристойно виглядати на суді, добре знаючи, як все було насправді).
І ніколи не міг йняти віри, що візії і медитації такого ґатунку найкраще пливуть за водою. У найбезпосереднішому сенсі. Попросту виявляється, що текуча або навіть ледь рухлива вода може бути базисом усіх аргументів, які приготовляєш на Божий суд. Ризикуєш гепнутися у єресь і додаткову остаточну провину, бо укладаєш подумки слова якось так: може, Бог є у воді, може вода – то есенція Святого Духа, принаймні може таємне ім’я Пантократора пишеться так само просто і невичерпно, як H₂O. Може все є для того, щоби вода мала де бути так, як собі хоче.
Читайте Тарас Прохасько: Надійна рима – в торбі на горбі
В такому разі можна собі дозволити, що жив заради того, щоби йти від води до води. Тоді і судова листа життєпису набирає стрункої постави. І водянистий мозок може тільки те й робити, що пригадувати собі різні води, різні занурення, пірнання, плескання і те, що називають у дитячій спортивній педагогіці – триматися на воді.
Дійсно, води мене водили світом.
Бував у різних місцях передовсім для того, щоби залізти у тамтешню воду. Пам’ятаю кожне занурення, кожну воду. Це найбільше, що залишилося від знань про землі, міста і людей, які там траплялися, про речення, які ті люди говорили. Пам’ятання тих вод цілком досить, щоби мати що казати найрізноманітнішим особам у найрізноманітніших ситуаціях до кінця своєї здатності говорити. А тими, з ким пускався берега або принаймні приходив разом до краю води, взагалі нема чого щось казати. Вони все знають, змішуючи в уяві свої персональні води із закодованим доступом до моїх.
Як в ірландських сагах або у заплутаних хроніках чингизів зафіксоване ціле життя у поступовості річково-потічково-озерно-морських епізодів. Часом милишся роками, але послідовністю – ніколи. З вод виростає то, що було у різні часи обабіч. Ті води – мов фіксатор. Попіл вигорілого перетворюється на пластичний матеріал для ліплення фігурок, коли розмочуєш його у незламній пам’яті своїх вод.
Читайте Тарас Прохасько: Нюхаю, отже пахну
У деякі з них або не наважився, або не вперся увійти хоча би до колін. Відчув їх тільки поглядом чи босими ногами із закоченими чи навмисно намоченими штанками. Але вони також є. Тим необхідним камінцем у совісті, який нагадує, що життя не було досконалим. І вже не так важливо чому: чи воно на таке не спроможне, чи ти таки не спромігся.
Ще важлива деталь.
Гідроніми є, здається, найстарішими зарубками і цілої мови, і усіх мов. Тож навіть реєстр персональних вод набуває сили купання у ще одному правіку.
Але ж зовсім не шкода, що у моєму львівському житті не було ні ріки, ні моря, котрі десь зникли ще переді мною. Моє тодішнє озерце було десь дуже поруч. Тоді там постійно цвіли дикі жовті іриси.
