Вони, до того всього, поступово ставали ще й по-різному освітлені, що у простий фізичний спосіб демонструвало, наскільки багато ознак впливає на те, щоби майже однакове ставало різним.
Виставка відбувалася у спеціальному виставковому залі будинку спілки художників. Побудована у шістдесятих з орієнтиром на європейську повоєнну архітектуру, зала була, однак, цілком освітлена тільки з одного боку. Тож кілька годин денно вона нагадувала особливий резервуар, вщент наповнений конденсованим світлом, а потім із глибин, дальших від розгарячілого від проміння сонця у будь-яку пору року, рівним фронтом насувалася темрява. Якийсь момент можна було стояти на лінії відступу осяйності і бачити одночасно яскраве зліва, а тьмяне – справа (або навпаки), пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Нагадування про світло тут важливе, бо виставлялися чорно-білі фотографічні портрети людей. Тобто лиця. А характерною властивістю лиць є те, що вони прочитуються і у повені освітлення, і у майже суцільній темені. Щоправда, із різними значеннями.
Довкола виставки струменіли карнавальні флюїди. Провінційне місто, ще кілька років тому закрите для світу. Третій (або другий, або четвертий) рік незалежності країни. В Україні працює посольство Австрії. Австрійський дипломат привіз виставку фотографій, бо наш Ігор з ним приятелює. І фотографії про Відень. В якому майже ніхто з нас ніколи не був, але кожен з різних причин сприймав наше місто мало не віденським передмістям, хай і за рогачкою.
Читайте: Тарас Прохасько: Ця тема майже вічна
Чесно кажучи, такої концептуальної і нудної фотовиставки ми ще не бачили. Там було сто цілком нейтральних портретів ста актуальних письменників, що мешкають у Відні. Хоч ми ще не знали, що один філософ у тридцятих цитував одного літератора із середини дев’ятнадцятого століття, буцімто нудитися, бачачи багато людських облич, може тільки повний недоумок, але відчули щось саме таке. Тому почали шукати кайфи і приколи. Френологія, різне походження, вік, краса молодості і старості, очі і довкола очей (що насправді є найважливішим у так званому погляді, бо самі очі достатньо універсальні). А ще розмаїття матеріальних маркерів – сорочки, комірці, шерстяні блюзи, тонкі і грубі светери, краватки і куртки, берети і бороди, прикраси на витончених і артритних пальцях. А ще вирвані фраґменти інтер’єрної всячини: стільниці, авторучки, друкарські машинки, бильця крісел і фотелів, вікна, рами, клямки і те, що за вікном, книжкові шафи і купи паперу, сигарети, попільнички, запальнички, штукатурка, картини і фотографії на стінах, склянки, фляшки, сифони і вентилятори. У кого що, у різних стилях, цілі каравели чудесного потребу і непотребу…
Я і сам тоді ставав автором. Звичайно, передовсім тому, що саме тоді, правдоподібно через молодість і необізнаність, дуже бракувало чогось, що можна було би почитати з максимальною насолодою. Крім того, жив той час серед таких самих авторів, розуміючи, що нас є досить, аби прожити свій вік одне серед одного, відчуваючи все призначене і не дуже переймаючись, що в цей час роблять інші люди. Австрійське правило співіснування – живи сам і не перешкоджай жити іншим – якось стихійно увійшло у поведінковий кодекс тієї галицької епохи.
Читайте також: Маркіян Прохасько: Ідеї у зернах
І я часто думав про те, що означає цей мій вибір. Яким може бути таке життя. Як ставитися до фаху, ролі, призначення…
Вночі після виставки якась шруба потрапила у комплементарну гайку. Тепер можу сказати, що це була визначальна подія. Як після цілоденного збирання суниць цілу ніч можуть маритися суниці, так я згадував усі ті лиця, аж поки не подумав:
Господи, та цих сто людей, то лише частина усіх письменників, які тепер живуть у одному не найбільшому місті, кожен з них пише якісь романи, вірші, есеї, фейлєтони, репортажі, кожен з них пише щось своє, щось інакше, ніж інші, всі вони живуть із написаного, а з того, що вони напишуть, живе ціла багатотисячна галузь – від редакторів до сортувальників макулатури, все, що написав кожен з них, хтось читає, нема такого тексту, який би не знайшов свого прихильника, нема такої людини, яка би не знайшла тексту, за який не шкода віддати певний час свого життя… Бо саме свідоме витрачання часу і є реальним життям.
Відтоді мені стало легко, професійно легко. Не думаю про рейтинги, порівняння, визнання, значення і вічную пам’ять. Все з цим значно простіше. Можна сказати так: пиши сам і дай читати іншим. Або: витрачай час і дай його витрачати іншим. Або: щось може бути чи не бути подією, а все решта лишитись таким, як є.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.