Вулиця ішла догори аж до лісу. Хати з тої вулиці були понад усім містечком, яке тоді називалося селищем міського типу, бо більшість населення було задіяним у виробництві. На лісокомбінаті.
Вулиця була викладена ще за Австрії добрим камінням, але воно розповзлося за поавстрійські десятиліття. Натомість добре трималися придорожні фоси. Навіть тоді, коли ними збігала велика вода, голендерського типу каналетто не піддавалися напорові. Попросту викидали надмірну воду на дорогу, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
На горі жили люди, які відчували свою відірваність від континенту навіть у найбільшу посуху. А літа були тоді такими, що потопи з посухами впливали на тії фоси більше, ніж сни і сподівання. Прогнозів тоді ще не було. Було так, як було усе. Так, як має бути.
У них там було ціле обійстя. Дві-три бідніші і багатші хати, стайні, стодоли, криниці. І дуже багато всіляких властивостей, які передаюся непомильно генетично. Тобто, родово… Як судити знаючи, то шляхта.
Читайте також: Тарас Прохасько: Парфен
Але ні той шляхтич, дрібний, аристократичної будови, який собі спокійно попивав горілку, ані його жінка – завжди у чорному, страшенно подібна на висушений череп, маленька фігурка у чорній хустці, яка несла з міста торби, майже тяжчі від неї самої, не показувалися занадто із просторої хати із зашкленою верандою.
А їх діти були нервусами. Інші їх дрочили. Не знати вже за що. Мабуть тому, що їх було легко роздрочити. У затяжній літній дитячій нудьзі такі штучки здавалися подіями. Отож. Хтось дражнив. Усі сиділи на воринню. Малий шляхтич діставав нерва, починалася істерика. Він біг до своєї (їхньої) стодоли. Хапав двозубі вила для сіна на довгому держаку. Вибігав зі своєї (їхньої) фіртки і немов спартанський воїн біг з тими гралями на тих, кого бачив. Про кого пам’ятав, що вони його дразнили.
Натомість у нас на воринню сиділи трохи старші спеціалісти. Вони могли вхопити роги вилів обома руками, дещо зійшовши з лінії. Могли підтягнути їх до себе і вбік, а тоді зі всієї сили штуркнути держаком у ненапружений живіт агресора.
Читайте: Тарас Прохасько: Доживши до річки
Тоді той випускав ґралі й істерично кричав: зараз тобі тато покаже дзюдо на каміннях. Можу собі уявити. Як то страшно упасти після якогось перевороту всією спиною на решки цісарського гостинця. А тато їхній служив у армії. Знав один чи два прийоми. Міг би їх виконати, якби не сокири. У кожній хаті під рукою було щось таке.
Усі вже майже повмирали. Ні, майже усі вже повмирали. Хто на бамбетлі вдома. Хто на стежці через цвинтар. Хто на крутих поворотах гірських доріг понад бердами. Хто на високих вишках високовольтних передач. Здоймали дроти. Ще когось зарізали мало не свої.
Мало що лишилося війні. Не дуже кого є брати на службу.
А тих, кого закликали, треба сокотити. Серед них можуть бути настільки добрі вояки, що ледве терплять того всього, що над ними. Що їм каже, як їм бути… Але інакше не мож.
До теми: Тарас Прохасько: Історія для різних поколінь
Зі всіма ними і тими, і нами ми мали тривожну напружену гру. Їхав довгий вантажний поїзд. Через наші яри і закрути. На вигинах рейки роблять так, що весь потяг схиляється – як на заокругленнях стадіону – вбік. Ми – усі діти, разом зі всіма нервусами – засідали у рівчаку під колійовим насипом. Так, аби вагони-бочки нахилялися над нами. Аби до осей їхніх коліс було менше, ніж метр. Тепер з цим живемо. Впізнаю за поглядом і нафтові цистерни, і щось там на камінню.
